«Киснева станція» – чи варто дивитися фільм про Мустафу Джемілєва, який боровся за повернення до рідного Криму

10 квітня на великих екранах відбулася премʼєра фільму «Киснева станція». Ділимося враженнями від побаченого на екрані і розповідаємо чи варто витрачати час на цей фільм.

10 квітня на великих екранах відбулася премʼєра фільму «Киснева станція». У ньому глядач бачить роки, впродовж яких Мустафа Джемілєв відбуває заслання як ворожий елемент совєтської влади, а паралельно з тим спостерігає як його кохана Сафінар, яка ніколи його не бачила (як і він її) – вирушає до нього з Узбекистану до якутського селища Зирянка.

Розповідаємо кому та для чого варто дивитися фільм

Але перед цим зауважуємо, що загалом художніх кінострічок про кримських татар геть небагато. Рахуємо на пальцях – «Хайтарма» Ахтема Сейтаблаєва, «Додому» Нарімана Алієва, «Чужа молитва» Ахтема Сейтаблаєва. Усі їх знімали кримські татари. Окрім «Кисневої станції». Бо ж тут і українці, і японці, і шведи, але не кримці. Однак, можливо це і стане можливістю для нас переосмислити народ, який завжди був поряд, але не міг повернутися до свого дому.  Це точно не розважальне кіно, яке дозволить перезавантажити мозок, погиготіти над інколи смішними, а інколи недолугими жартами. Це кіно, у якому треба думати, у якому треба стежити, у якому треба бути уважним і розуміти контекст. Бо, товариство, без контексту довго ви не всидите. Але в іншому випадку – вийдете з повною головою думок.  Про свої розповім наприкінці. 

А зараз трохи для тих, хто не в контексті (можете прогорнути, якщо знаєте, що трапилося з кримцями і хто такий Мустафа)

18 травня 1944 року кримські татари примусово покинули Крим. Тоді Мустафі був один рік.  Офіційною причиною виселення було зрадництво. Усіх кримських татар за наказом совєтської влади депортували за те, що вони співпрацювали з нацистами. А отже, автоматично перетворювалися на ворогів народу. Але насправді колаборантів було не так багато. Великий відсоток кримських татар воював у лавах червоної армії і боровся проти нацистів. Неофіційною причиною депортації стало те, що просто по головному радянському курорту не мали ходити представники тих народів, які нагадували б своєю присутністю глибоку доросійську історію Криму.  Усього з Криму депортували 238 500 людей – майже все кримськотатарське населення. А зараз перед вами відео, зняте у 2014 році. На ньому Мустафа Джемілєв намагається повернутися до Криму. Його вийшли зустрічати всі, хто не здавався та боровся за його прикладом.  Мустафа Джемілєв – лідер кримськотатарського народу. За свої політичні погляди та антирадянську діяльність Джемілєва виключали з вишу і сім разів засуджували. Усього він провів у місцях позбавлення волі п'ятнадцять років: був ув'язненим у 1966-1967, 1969-1972, 1974-1975, 1975-1976, 1983-1986 роках і відбував заслання в Якутії в 1979-му.  Його депортували разом з кримцями у 1944 році. Вперше після цього він повернувся на рідну землю 1989 року. А з 2014 живе у Києві, бо до Криму його не пускають.

А тепер про сюжет

Перед тим як почати писати сценарій, Михайло Бриних вивчав життя Мустафи та проводив з ним низку інтервʼю, аби краще розкрити його у фільмі.  Фільм багатошаровий. Орієнтований на різну авдиторію. Для тих, хто в темі – це історія про заслання та боротьбу Джемілєва. Для тих, хто ні – це розповідь про майже неймовірне кохання на відстані та не тільки. Однак найважливішим і найобразливішим, мабуть, є те, що попри багатий образ Мустафи Джемілєва та його значущість для кримців – авторам не вдалося повністю розкрити персонажа та зануритися в його життя та внутрішній світ. Сюжет 1 Справжній небезпечний ворог системи, який перебуває на засланні в Якутії, має роботу – кожного дня він наповнює киснем ржаві балони, які потім відправляють за місцем потреби. Мустафа не балакучий. Нікого не чіпає, в бійки не лізе, з владою не конфліктує.  Він не схожий на типового героя, яких ми звикли бачити на екранах кінотеатрів: не рве сорочку на моцних мʼязах (їх там і нема), не кидає гучних слів про несправедливість чи про те, що влада знущається, не кричить, що буде боротися.   Він просто мовчки робить те, що вважає робити за потрібне, те, у що вірить. Пише багато листів, спілкується з кримськими татарами, для яких його боротьба стала символом свободи. Мустафа втомлений. Він знаходиться серед злодіїв, алкоголіків, людей не далеких. Тих, які вочевидь вірять у систему та просто опинилися не в тому місці і не в той час. А можливо це ті, кому начхати. Його називають політичним зі зневагою. Тому очевидно, як ставляться до нього ті, хто довкола. Мустафа сам серед усіх. Далеко від дому та тих, з ким можна відверто поговорити. І навіть його листи не доходять до адресатів.  Він нікому не довіряє. І недарма.  Але крім того, що він ворог народу та небезпечний елемент ми не бачимо, що ж такого він зробив, не знаємо де він був до цього і чому кримці його так поважають, а ті, хто якось підтримують з ним звʼязок – потерпають від обшуків. Сюжет 2 В Узбекистані живе вчителька Сафінар. Вона ніколи не була в Криму, але бабуся так часто розповідала їй про рідний дім, що Сафінар уявляє його таким, як бачила бабуся і знає «який наш Крим». Сафінар робить дуже відповідальний та ризиковий крок у своєму житті та вирушає потягом до далекої Якутії, аби підтримати Мустафу.  Вона проходить нелегкий шлях, чує багато образ у свій бік, усвідомлює, як ставляться люди до кримських татар і через певний час таки дістається до місця призначення. (Це не спойлер, бо ж фільм заснований на реальних подіях і сюжет побудований на розповідях Мустафи та Сафінар). Але шлях дівчини теж зображено поверхнево. Не видно ні її емоцій, ні якихось рішучих дій. Усе занадто монотонно й епізодично. Ось вона на березі річки – ось у потягу – гульк – на московському вокзалі – і вже в Якутії варить Мустафі каву.  Ну таке. Не така дивовижна історія кохання, як анонсували на постерах. А може, просто у кожного своє поняття дивовижності.  За сюжетною лінією скажу одне – мені б дуже хотілося хвалити це кіно, і щоб побільше людей його побачили. Але якщо я вам це пораджу – навряд чи ви віритимете наступним оглядам.  Тому лишаю на ваш розсуд.  У фільмі є очевидні уже фрази, які не несуть ніякого нового сенсу на кшталт: Є у фільмі й кілька цікавих образів, повʼязаних з червоним кольором. Спершу клоун-КГБіст показує кримськотатарським дітям фокуси, а потім двоє з тих, на кого він вказує пальцем, зникають – і ллється кров. Тут і є натяк на знищення системою цілого народу. Хоча занадто очевидним є те, що всі діти після цього налякано тікають крім Мустафи.  Або зображення того, як Мустафа голодував 303 дні і його годували через зонд. Це зобразили як страшний сон, після якого головний герой прокидається наляканий. Здається, його перша емоція у фільмі. «Киснева станція» могла б стати хорошим фільмом, і навіть питання про велику кількість пірʼя і дощ у закритому приміщенні під час заняття сексом біля великого одноокого ведмедя не викликала б питань, якби сюжет зробили  більш зрозумілим. Пояснили б людям хто такий Мустафа Джемілєв, чому він такий важливий, що такого він зробив для Криму.

Власне враження

Я розчарована. Розчарована, бо трейлер вселив у мене надію, що це буде шедевр (але тут справа субʼєктивна і варто зауважити, що фільм «Будинок слово» мені теж не дуже сподобався). Але я винесла з цього фільму те, що кожна боротьба втомлює та виснажує. Особливо, коли ти не бачиш результатів, бо ніби відірваний від реальності. Та навіть в такі моменти треба памʼятати про тих, на кого можеш покластися, і про мету, заради якої все це робиш.  Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.