Want a news site like this? Launch your own in minutes. No code. No developers.
Зміст
Вступ
Цю історію варто почати майже з кінця
Система
«Модри Камень» і кохання
А тепер трохи про нагороди та популярність
А зараз про антисовєтського Гончара
Антисоборна кампанія
Нобелівська премія
Перелом
Олесь Гончар народився 1918 року. Приблизно у той же час зʼявилися на світ Андрій Малишко, Іван Багряний, Олександр Довженко, Валерʼян Підмогильний та Юрій Яновський. Цікаво те, що Підмогильного за часів совєтської влади розстріляли, Яновський помер від серцевої хвороби через постійні цькування, Довженка після «України в огні» виселили з України до московії, а Гончар став одним із найвидатніших українських совєтських письменників – отримував премії, був депутатом, очолював Спілку письменників, їздив за кордон, ще й побував у полоні в часи Другої світової (а ви ж знаєте як «найгуманніша» совєтська система ставилася до таких людей). Ці факти наштовхують на питання: хто ж він — український письменник чи пристосуванець епохи? У цьому ми й спробували розібратися.
Олесь Гончар народився 1918 року. Приблизно у той же час зʼявилися на світ Андрій Малишко, Іван Багряний, Олександр Довженко, Валерʼян Підмогильний та Юрій Яновський. Цікаво те, що Підмогильного за часів совєтської влади розстріляли, Яновський помер від серцевої хвороби через постійні цькування, Довженка після «України в огні» виселили з України до московії, а Гончар став одним із найвидатніших українських совєтських письменників – отримував премії, був депутатом, очолював Спілку письменників, їздив за кордон, ще й побував у полоні в часи Другої світової (а ви ж знаєте як «найгуманніша» совєтська система ставилася до таких людей). Ці факти наштовхують на питання: хто ж він — український письменник чи пристосуванець епохи? У цьому ми й спробували розібратися.
Цю історію варто почати майже з кінця
Київ. 1990 рік. Революція на граніті. До смерті Олеся Гончара залишається пʼять років. Його онука Леся бере участь в акції. А сам письменник на майдані привселюдно спалює членський квиток Комуністичної партії.Наступного, 1991-го року, серед українських письменників проводили опитування. Одне з питань звучало так: «Який літературний твір був найвидатнішим торік?». Один із них відповів, що «найсильнішим твором літератури вважає заяву Олеся Гончара про вихід з партії».Гончар був тим, хто на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосив результати виборів. А ще він позитивно сприйняв ідею референдуму про проголошення української незалежності. Стверджував, що для кожного українця референдум стане тестом, який покаже, наскільки громадяни зуміли вичавити з себе тоталітаризм. Але до цього було інакше.
Система
1921 рік. Різдво. У родині Біличенків горе — померла мати. До хати в день похорону приходять люди. Маленький хлопчик, якому три роки, не дуже розуміє, що його мами не стало. Бачить людей — залазить на ліжко та починає танцювати.Цим хлопчиком був Олесь Гончар. Цей танець, ніби на підсвідомому рівні став своєрідним прощанням з рідною оселею, бо ж після смерті мами до хати прийшла мачуха — двоюрідна сестра матері Єфросинія. Жінка була жорстока та егоїстична. Хлопчика не злюбила, тому його майже одразу відправили на Полтавщину. Там жили баба з дідом — батьки померлої мами. Тож поки старша сестра терпіла знущання мачухи та не могла спілкуватися з братом — сам Олесь мав щастя зростати серед люблячих людей.Загалом уся біографія Гончара велична і героїчна (в дусі совєтської епохи). Спочатку баба з дідом віддали малого Сашка Біличенка (справжні імʼя та прізвище письменника) до школи, а там його записали під прізвищем Гончар (материне дівоче прізвище). Оскільки у класі вже один Сашко був, то аби розрізняти хлопців, Гончара записали Олесем.Є також спогади про те, як він ледь не помер в роки Голодомору. Далі – навчався у Харківському комуністичному газетному технікумі, після закінчення якого працював у редакціях кількох газет. Далі зразкова біографія набуває героїчного характеру — Олесь Гончар влітку 1941 року перебуває в бібліотеці Харківського університету, де на той час навчається, а коли дізнається, що на совєтський союз напала Німеччина — не роздумуючи йде на фронт. Йому 23 роки.Далі більше — занотовує у щоденник все, що з ним відбувається, отримує поранення, потім ще одне. Між цим потрапляє в полон, але тікає з нього і продовжує служити (що цікаво, згадок про арешт НКВСниками у офіційній біографії письменника немає).Здається, саме служба на фронті допомогла йому визначитися з майбутнім. Недарма дослідники називали його новим Ремарком, або Гемінгвеєм за схожість тем у творах. Але до цього він вступив у комуністичну партію, а вже після повернення з війни почав писати епічні звеличувальні твори про героїв «вєлікой отєчєствєной». Так зʼявляються «Прапороносці» — взірцевий патріотичний твір про силу та сміливість червоної армії. Саме цей твір вивчали в совєтських школах. А потім з-під пера письменника виходять «Тронка» та «Циклон» — твори ідеологічно правильні. Зрештою, так і зʼявився правильний письменник своєї епохи Олесь Гончар. Також Стасіневич наголошує, що Гончар міг бути різним. І як приклад цієї інакшості наводить твір «Модри Камень». До речі, це автобіографічна історія про кохання Гончара до словацької дівчини Юлії.
«Модри Камень» і кохання
Про перше публічне читання «Модри Каменя» досі ходять легенди. Одного дня 29-річний Олесь Гончар, студент пʼятого курсу Дніпропетровського університету, завітав до редакції обласної газети «Зоря» у Дніпрі. Подейкували, що він дуже любив спілкуватися з журналістами, бо ті «знали все на світі». Власне у редакції він запропонував усім пройтися до Козацького парку в центрі міста, аби зачитати уривки нової новели. Отож, центр міста. Олесь Гончар виліз на лавку та почав голосно читати «Модри Камень». Аби послухати твір, до працівників редакції почали доєднуватися перехожі й ті, хто відпочивав у парку.Навіть попри такий публічний фурор твір критикувала влада. Адже в сюжеті новели описані почуття совєтського солдата та громадянки Словаччини (раніше Чесько-Словенська республіка). Совєтська ж цензура такі почуття категорично заперечувала. Бо ж совєтський солдат — патріот своєї держави. Він просто не може мати стосунки з іноземкою. До того ж у тексті немає возвеличення військових. Натомість читачі бачать змученого втомленого солдата з брудними бинтами на руках. Після війни критика новели так вплинула на Гончара, що він три дні не ходив на навчання до університету. Натомість пішов до села і спав на скирті сіна. А місцеві приносили йому хліб та молоко. Після повернення до університету йому погрожували виключенням. Його почали уникати однокурсники. Усі, крім однієї дівчини, — Валентини. Згодом вони одружилися. Лише потім Гончар дізнався, що вони навіть жили на одній вулиці. За спогадами Валентини Данилівни, Олесь був дуже пригнічений та засмучений після критики новели «Модри Камень», та перебував на межі самогубства. Бо ж повернення з фронту, а потім нещадна критика точно не сприяли психологічній рівновазі. Тоді за Гончара вступився Павло Тичина.До речі, дружина знала про Юлію (прототип головної героїні у новелі – дівчина, у яку в роки війни був закоханий Гончар), бо ж той згадував її у своїх «Щоденниках» та їздив у Словаччину. Однак із дівчиною більше не зустрічався.
А тепер трохи про нагороди та популярність
Гончар після успіху «Прапороносців» переїздить у київський будинок письменників РОЛІТ. Отримує сталінську та ленінську премії, їздить за кордон, очолює Спілку письменників. Його обирають депутатом Верховної ради СРСР. До речі, понад 20 років його обирали депутатом на Херсонщині. Він часто там бував. Там же за його протекції побудували школи в Голій Пристані, лікарні.Директорка Меморіального будинку-музею на Полтавщині Тетяна Бондаревська зазначає, що Гончар приділяв увагу тим, хто до нього звертався. Гончар популярний. Йому телефонували високопосадовці та прямо говорили, що хочуть, аби в його текстах були описані перші політичні вожді. Тим часом він відмовляється писати твір про УПА на замовлення. Говорить, що неправду писати не хоче, а написати правду йому не дадуть.
А зараз про антисовєтського Гончара
У 1966 році ЦК Компартії України сформував комісію, яка мала засудити книгу письменника Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Гончар відмовився брати в цьому участь, про що повідомив у письмовому вигляді.Тоді ж Олесь заступився за тих, хто виступав проти тоталітарної системи: Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Івана Чендея, Григора Тютюнника, Василя Симоненка, Юрія Яновського та інших. Через це деякі компартійні діячі вимагали арешту письменника. Подейкують, що цього не сталося, бо світова й совєтська громадськість негативно сприйняла б будь-які спроби тиску на «героя-фронтовика-письменника». До слова, книги Гончара на той час були перекладені багатьма мовами світу.
Антисоборна кампанія
Після друку роману «Собор», Григір Тютюнник написав у листі до Гончара:Тож коли роман побачив світ — проти Гончара розпочалася ціла кампанія. Усе через те, що один з керівників партії впізнав себе в одному з негативних головних героїв. Саме Олексій Ватченко, як і один з героїв роману «Собор», здав свогобатька у будинок для людей поважного віку. У цьому Ватченко вбачав зумисно наведену автором аналогію, тож наголошував ще й на наявність у тексті «очорнення радянської влади», наклеп «на людей праці» — «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною».З подачі Ватченка розгорнули травлю твору в Дніпропетровській газеті «Зоря». Майже кожного дня там друкували негативні відгуки на роман від імені трудящих, які інколи й поняття не мали про зміст роману.Ватченка підтримав його земляк та приятель Леонід Брежнєв. Тож висновок совєтської влади звучав приблизно так — роман «Собор» політично незрілий.До 1987 року твір не перевидавали через те, що він не імпонував совєтському правлінню, свідомо замовчували, хоча офіційно його й не вилучали з бібліотек. Крім того, від письменника вимагали переробити роман або ж зректися його, на що Олесь Гончар не погодився, попри погрози. Самого автора хотіли арештувати. Проте не наважилися, бо він мав низку нагород та звань від совєтської влади.
Нобелівська премія
У 1989 році представники української діаспори номінували «Собор» на Нобелівську премію 1990 року. Того року письменник премії не отримав, але шанси на це були, бо в лютому 1991-го до Українського ПЕН-клубу надійшов запит зі Стокгольма. Нобелівський комітет з літератури, який саме в лютому розпочинає попередній відбір кандидатур, цікавився, чи підтверджує Український ПЕН-клуб висунення «Собору» на премію 1992 року. ПЕН-клуб, звичайно, підтвердив номінацію. Але, на жаль, премії знову не отримав.Через два роки роман «Собор» знову подали на Нобелівську премію. 2 лютого 1994-го письменник занотував у щоденнику:Так і сталося. Продовжитися нобелівським перегонам Олеся Гончара вже не судилося. Влітку 1995-го він пішов із життя, а, згідно зі статутом, Нобелівські премії присуджують тільки живим.
Перелом
Якось Гончар написав у своєму щоденнику, що у нього немає претензій до системи, боЦей запис датовано 1965-м роком, під час перших після хрущовської відлиги масових репресій.Вірити в систему, навіть всупереч її кретинам, він продовжував іще у 1970-х і навіть у 1980-х. А рішення про вихід з партії прийняв, коли почув регіт Верховної Ради як відповідь на вимоги студентів, які голодували. Це його обурило.Тоді Олесь Гончар написав заяву про вихід із комуністичної партії, куди вступав на фронті, а тому дуже цим дорожив і сказав:Олесь Гончар у період коли Україна прийшла до незалежності, був моральним авторитетом для багатьох людей. Однак — совєтським моральним авторитетом. Влада зробила все, аби на Олеся Гончара дивилися як на ікону усвідомлення совєтської реальності. Герой соціалістичної праці, справжній письменник-фронтовик, твори якого вивчали в школі. Дуже дивно, що з одного боку Гончар був зразковим совєтським товаріщєм, а з іншого… вирішуйте самі.Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
