Поминки, гробки, Радониця або Великдень для мертвих: про день, коли «оживають» цвинтарі

Через тиждень після Великодня полтавці (і не тільки, залежить від регіону) вирушають на кладовище: провідати своїх, віднести паску, крашанки чи їжу, яку любили померлі родичі.

Через тиждень після Великодня полтавці (і не тільки, залежить від регіону) вирушають на кладовище: провідати своїх, віднести паску, крашанки чи їжу, яку любили померлі родичі. За царя Панька, або, якщо точніше, 20 років тому я чекала Поминального понеділка (саме так говорили у нас), як окремого дійства. По-перше, ніколи, крім цього дня, я не бувала на кладовищі, а тут його заполоняла величезна кількість людей. Кладовище перетворювалося на вулик: дорослі віталися зі знайомими та розставляли різноманітні наїдки на облаштованих поблизу могилок столиках, або ж взагалі стелили на землю покривала та сідали на них. Діти бігали поміж хрестів із великими пакетами та збирали цукерки «за царство небесне», інколи кидаючи погляди на фото з памʼятників (ну я кидала). У регіоні, з яким я повʼязана, — цю традицію досі зберігають. Нумо зі мною, у подорож кладовищем у поминальний понеділок початку 2000-х та кладовищем 2024 року на Полтавщині. 2000-і. Полтавський район. Понеділок. Зазвичай це вихідний, і зазвичай — сонячний день. До речі, забобонні люди говорять, що коли на гробки дощ іде, то Бог душу якогось із грішників на Великдень до своїх рідних не відпустив. От вона й плаче.  Уже з 9-ї ранку до кладовища їдуть переповнені автобуси, а у них сидить і стоїть люд, переважно одягнений у святкове вбрання. Поміж обличчями майорять пластикові букети різноманітних кольорів — від традиційних червоних до незвичних синіх. З кошиками чи пакетами, переповненими наїдками: цукерками, печивом, пасками, ковбасою, крашанками, а інколи й голубцями, люд підходить до своїх. Могили охайні. Хрести пофарбовані, памʼятники помиті, квіти вже пробилися з-під землі, саме ж місце поховання посипане піском. То ще перед гробками люди наводять лад на могилках своїх родичів так, як вдома на Чистий четвер.  Перш за все підходять до хреста, вітаються. Потім викладають частування для померлих — те, що вони любили (моєму прадіду завжди цигарку підпалювали). Разом з їжею на багатьох могилах у невеликі чарки наливають алкоголь. Потім біля столу гуртуються родичі. Спочатку згадують тих, хто пішов, а вже потім цікавляться справами тих, кого давно не бачили. Знуджені діти зазвичай довго з дорослими не сидять. У них завдання інше — збирати з могилок цукерки. А вже потім ці цукерки потрібно зʼїсти, на спомин людини, з чиєї могилки їх взяли.  З власного досвіду скажу, що найбільше в таких випадках лякали могилки, на яких ставили пасочки — над ними завжди літали оси або бджоли, тож таких могил діти зазвичай уникали. До речі, про комах. Родичі, що прийшли до своїх померлих рідних, надають якогось сакрального значення саме комахам. Приміром, багато хто вважає, що коли під час поминального обіду до столу підлетіла комаха — то душа померлого поряд і подає знак, що вона все бачить. Ще великого значення на таких обідах надавали їжі, яка впала. Може це схоже вам на дикість або насаджені совєтами обряди, але Олекса Воропай у своєму етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу» писав про проводи кінця 19-початку 20 століття: «На могилах христосуються з померлими, котять по землі крашанки й кажуть: "Святі родителі, ходіте до нас хліба й солі з’їсти!" Потім сідають на могилі й закушують, а по їжі, звертаючись до померлих, кажуть: "Наші рідняки, не поминайте лихом, бо чим хата багата, тим і рада!"».  Про христосування з покійником «на гробах» згадують і в церковному словнику за 1773 рік, у якому Воропай знайшов наступне: «… в світлу седьмицю... приходили на могилу померлого і, покотивши по ній червону крашанку, говорили: "Христос Воскрес!", думаючи, що покійник відповідає йому в могилі: "Воістину воскрес!"». А ще у своєму нарисі Воропай залишив кілька історій, що записав під час експедицій різними регіонами України в 19-20 столітті. «... Поминають померлих у Хомин понеділок, бо в Проводи. Наш Великдень відходить, а тому, що залишилося в нас, те треба дати їм, померлим». «... На загальному обіді роздають коливо з медом, — його треба їсти натщесерце». «... По закінченні обіду господарі йдуть до своїх родових могил і кожний просить священика, щоб він відправив по померлих панахиду. На могилі кладуть три, або чотири яйця. По закінченню панахиди господар розбиває ці яйця об надгробний хрест і віддає їх дідові, примовляючи:  "Помолись, дідуню, за померлих тата, маму і за сестру". При цьому він каже дідові імена своїх померлих родичів і свояків. Потім уся родина сідає колом біля могил обідати. Голова родини промовляє: "Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати!" При цьому він викидає на могилу частину шкарлуп з великодніх крашанок, кістки зі свяченого поросяти та свячену сіль, а потім «обводить» могилу свяченою крейдою і на останок виливає чарку горілки, примовляючи: "Їжте, пийте, споживайте і нас грішних споминайте!" Після цього кожний учасник обіду випиває повну чарку горілки». Тому ніяка це, виявляється, не дикість. Щоправда, забігаючи наперед, зауважу, що совєти таки дещо спотворили поминальний день через заборону святкувати Великдень. Саме тому люди збиралися великими громадами на кладовищах, бо ж звідти їх не гнали (хоча й це не точно). Відвідувати в такі дні кладовища важливо не тільки тому, що це звʼязок з родом та місце, де можна згадати рідних, а ще й тому, що можна дізнатися багато невідомих родинних секретів — варто тільки запитати. До речі, секретів не тільки своїх рідних, а й людей, похованих поблизу. Бо така вже природа людська. Бо ось сидиш ти десятирічна на огорожі біля могили своєї прабаби, яка померла, ще коли твої батьки не одружилися, і знаєш все не тільки про її життя, а ще й те, що ліворуч похована вчителька математики, до якої щорічно тільки донька приїздить. За могилами, розташованими праворуч, ніхто не дбає, бо там поховані мати, батько та син, а більше родичів немає, тому й написи на памʼятниках вигоріли. А позаду, на ледь помітному горбочку землі, просто лежить напівзогнилий деревʼяний хрест. І до тієї могили ніхто ніколи не навідується. Бо там поховали чоловіка, який убив свою дружину та вкинув у колодязь. Тому діти просто виконали свій «обов'язок», поховавши його, і на тому й все. Після поминального обіду люди збираються додому. З собою зазвичай нічого не забирають. Все лишається на землі мертвих. Крім зібраних цукерок :)

Про вірування

Початок своєї історії гробки беруть ще з язичницьких часів. Протягом післяпасхального тижня у східних та південних слов’ян здійснювали поминання предків. Вважалося, що напередодні Великодня Господь відкриває рай та пекло й випускає звідти душі померлих. Це робиться для того, щоб вони могли відвідати свої будинки й відзначити свій Великдень. Ці уявлення не церковні, а суто народні.

2024 рік. Полтавщина. Село у Карлівському районі

У понеділок на кладовище приходять не всі. Через роботу та різні плани відвідини померлих зміщуються на вихідні. Зазвичай на неділю, коли кладовище майже порожнє. Може тому, що у маленькому селі залишилося не так багато живих людей, а може всі чекають понеділка. Бо ж так заведено. У селах зазвичай традицій щодо поминальних днів дотримуються більше, ніж у містах. Можливо, це повʼязано з тим, що сільська громада менша і більше знайома одне з одним.  Окрім частувань для померлих і легких бутербродів для живих, рідним, які там, приносять подарунки: чоловікам рушники, жінкам — хустинки. На могилках все менше пластику, а довкола все густіше майорять тюльпани, нарциси, або щойно посаджені петунії. Люди з великих міст, що приїздять поминати батьків, підходять до могил їхніх друзів чи кумів, де збираються уже дорослі діти померлих. Ті, з якими вони колись росли. Але це тільки в неділю. Бо в понеділок зранку кладовище оживає. Посередині стоїть великий стіл, зазвичай пофарбований у синє — на ньому після того, як відвідають своїх померлих родичів, збираються на загальний обід усі жителі села. Обовʼязковою є традиція місцевих підходити до могил знайомих, де стоять їхні діти-онуки-рідні. Усі «христосаються», а рідня має пригостити того, хто підійшов, «за царство небесне». Зазвичай усі місцеві знають, хто до кого приїздить, тому не дивуєшся, коли до тебе підходить вітатися якась жінка, яку, здавалося б, ти бачиш вперше в житті, та розпитує про роботу чи родину. Ближче до обіду, коли потрібно доїти корів, — люди розходяться. Під огорожею кладовища залишаються спати лише ті, хто підходив пригощатися до великої кількості людей і не розрахував своїх сил. А тепер повернемося до кладовища в Полтавському районі, про яке ви (я сподіваюся), уважно читали на початку. 2024 рік. Понеділок давно перестав бути вихідним. Зазвичай більшість приходить на могили до родичів у неділю. Приносить звичні частування померлим, але вже не влаштовують обідів. Подеколи біля столиків стоять люди, що пʼють «за царство небесне». Періодично поміж могил пробігають діти, які збирають цукерки. Священник читає молитву за упокій. Рідні згадують тих, кого вже немає. Хто зі слізьми, хто з посмішкою, — бо ж історій за життя назбиралося багато. Обід на кладовищі перестав бути чимось обовʼязковим чи необхідним. Родичі просто збираються у когось вдома, попередньо обійшовши місця спочинку усього свого роду. Аби далі, в колі близьких, продовжити їх згадувати. Бо ж Радониця — це, перш за все, про радість і про рід. Про звʼязок. Про життя після смерті та смерть після життя. Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.