Коли у Полтаві не розчищені дороги, зламаний колектор, або задовго тривають ремонтні роботи, хто-хто, а містяни знають чому так відбувається – бо мер Полтави не господар, а при Кукобі такого ніколи не було.
Якщо ви занадто молоді та не застали Анатолія Тихоновича при владі, то запитавши у старших поколінь, почули б хвалебні оди на честь першого мера Полтави, який очолював місто з 1990 по 2006 рік і за цей час перетворився для багатьох на супергероя полтавського розливу. І хоч уже минуло 15 років зі смерті Кукоби, з ним досі порівнюють усіх наступних управлінців.
Чи дійсно Тихонович був ідеальним мером, чому полтавці досі ностальгують і чому з нікому з наступників не вдається його перевершити – розбираємося.
Чому полтавці так і не знайшли свого ідеального мера, або світла сторона Кукоби
Якщо проаналізувати історію полтавського самоврядування після 2006 року, виникає відчуття, що над кріслом полтавського мера висить прокляття. Ми пережили і толоки, і гречані технології, і договорняки, і хаотичну забудову, і руйнування історичних будівель, і занедбані парки. Тому полтавці, зробивши черговий вибір мера, не дочекавшись покращення – розчаровуються та знову з ностальгією згадують Кукобу. Бо такого як Тихонович, що дбав про місто і ухвалював рішення самостійно та думав за полтавців так, що їм потрібно було тільки жити життя і ставити галочку на виборчому бюлетені – більше немає.
Анатолій Кукоба з Леонідом Кучмою
Зауважимо, що Кукоба справді залишив по собі вагому матеріальну спадщину. Він керував Полтавою з початку незалежності і попри важкі часи не просто утримував місто на плаву, а й розвивав його. Саме за його каденції виростали нові мікрорайони, розширювалася транспортна система (будували нові тролейбусні лінії на Леваду та Сади) та з'явилися нові школи та дитячі садочки.
У часи Кукоби Полтава мала статус одного з найчистіших та найохайніших обласних центрів України. Що не кажіть, а дуже приємно бути у рейтингах на початку, а не традиційно в останніх п’ятірках.
А ще полтавці любили Кукобу, бо той особисто міг поїхати перевіряти чистоту вулиць та влаштувати «розбір польотів» керівникам департаментів перед цікавою публікою.
Проте ідеалізація Кукоби – це наслідок нашої короткої пам’яті. Створюючи картинку «охайного європейського міста», Анатолій Тихонович заклав під Полтаву міни уповільненої дії, наслідки яких ми розгрібаємо досі.
Зворотний бік «хазяїна»: кримінальні справи та втрачені можливості
Ностальгуючи за Кукобою сьогодні, мало хто з містян пам’ятає про корупційні схеми та знищену архітектуру. Згадаємо уже не раз описаний сумнозвісний перехід Златомісто, який позбавив Полтаву можливості збереження і фінансування усіх пам’яток ансамблю Круглої площі.
А ще був проданий Кадетський корпус. Хоча пам’ятки національного значення приватизації не підлягають, та Полтава жила за власними законами. Тож у 2004 році мешканець Ізраїлю викупив Кадетський . А щоб відвернути увагу, охоронні таблички по-тихому зняли вночі та акуратно забілили.
Тоді активісти вийшли на мітинг, аби захистити пам’ятку. Кукоба ж запевняв, що це брехня і ніхто нічого не продає (коли він це казав, акт про продаж уже був підписаний).
Сам Кукоба в одному з інтерв’ю, яке опублікувала Полтавщина у 2010 році, зауважував, що він не мав жодного стосунку до продажу Кадетського, але ж неписана істина полягає в тому, що тоді в місті без Тихоновича жодні справи не вирішували.
– Те, що пам’ятка, то не має ніякого значення. Але будь-яку пам’ятку можна продати, тільки зберегти зовнішній вигляд. І коли тоді продавала міська рада, я вже не був мером, а був народним депутатом, але я підтримував цю ідею. Зовні ж його ніхто не хотів рушити. І зовні так воно і залишилось. А потім втрутилися деякі депутати…
– Як вважаєте, чому чинна міська влада не вирішувала проблему з будівлею Кадетського корпусу чотири роки поспіль?
– Я не знаю. Сиджу на дачі – зриваю яблука, ловлю рибу.
Ну і не можна не згадати в цьому списку аферу з ЛАЗами на 30 мільйонів.
У 2005 році Прокуратура Полтавської області порушила кримінальну справу проти Анатолія Кукоби. Справа стосувалася закупівлі автобусів для міста у 1999 році.
1999 року колишній голова облдержадміністрації, а нині депутат Кукоба, займаючи одночасно посади голови Полтавського міськвиконкому та міського голови Полтави шляхом використання векселів на суму 30 мільйонів гривень, уклав угоду про закупівлю 102 автобусів виробництва Львівського автомобільного заводу.
«Встановлено, що фактично було поставлено 95 автобусів за ціною, яка у шість разів перевищує ринкову вартість, ніж було завдано збитків бюджету на суму понад 5 мільйонів гривень», – йдеться у повідомленні видання «Української правди».
Автобуси ЛАЗ, отримані за цією схемою, стали основою для комунального транспорту Полтави на стику 1990-х та 2000-х років. Вони працювали на міських та приміських маршрутах, але швидко зношувалися.
Ця кримінальна справа, як і більшість подібних справ «весни 2005 року», коли до відповідальності притягувалися управлінці епохи Кучми, закінчилася нічим і була тихо закрита.
Та все ж любов до Кукоби не згасає. Полтавці пояснюють це тим, що Анатолій Тихонович привів до ладу місто у буремні 90-ті, коли зарплату не платили, а в місті світили ліхтарі та їздили тролейбуси і розбудовувались мікрорайони. Окрім політичного чуття Кукоба вміло створював у місті ілюзію стабільності, бо коли в країні панував хаос, у Полтаві білили бордюри і місто вважалося одним з найчистіших у країні.
Психологиня Інна Радченко пояснює цю колективну любов тугою за «залізною рукою», коріння якої сягає совєтського минулого. За її словами, Союз функціонував як великий гіперопікуючий, але караючий батько. Система давала людині роботу, житло й ілюзію безпечного майбутнього, але натомість повністю визначала, як жити і що думати. Коли цей «батько» зник, суспільство отримало свободу, до якої психологічно не було готове.
«За часи перебування в СРСР ми впали в регрес, адже за нас усе вирішували, – зауважує Інна Радченко. – В ідеалі свобода існує лише там, де є відповідальність. У нас же десятиліттями відбирали свободу в обмін на дитяче відчуття безпеки. І сьогоднішня туга за міцною рукою – це банальне бажання залишатися в дитячій фігурі: отримувати блага, але не нести за це жодної відповідальності».
Психологиня підкреслює: коли навколо панує хаос (як це було в диких 90-х чи під час нинішньої війни), у людей природно вмикається захисний механізм – бажання структурувати світ через ідеалізацію лідера. Простіше сліпо вірити в одну могутню фігуру «хазяїна», ніж вирощувати систему прозорих інституцій, де потрібно самостійно щось робити, контролювати чиновників та домовлятися між собою. Тож потреба в «твердій руці» зникне лише тоді, коли ми нарешті подолаємо цей колективний психологічний регрес і доростемо до розуміння власної відповідальності за місто.
Тінь Кукоби та постійне фіаско наступників
Епоха Кукоби давно минула. Після нього містом керували Андрій Матковський, Олександр Мамай, Олександр Шамота, Андрій Карпов, Катерина Ямщикова. Хтось із них намагався копіювати Тихоновича, хтось – створювати щось нове, але в результаті вони всі програвали колишньому господарю Полтави. Чому?
Кукоба був першим. Його не було з ким порівнювати, тому будь-який ремонт на дорогах уже вважався дивом, тоді як зараз це звичний процес. До того ж, наступні управлінці прийшли в епоху інтернету та більшого контролю з боку містян.
Це – Полтава у 2000-х За часів Кукоби. Фото: Стара Полтава
По-друге, Кукоба товаришував із Кучмою, і гроші на відновлення чи розбудову міста дістати було значно легше завдяки особистим зв’язкам. Сучасні мери працюють в умовах децентралізації, і зараз бути прохачем у столиці точно не варіант.
Це теж Полтава 2000-х. Часи Кукоби. Фото: Стара Полтава
По-третє, Кукоба будував мікрорайони тоді, коли його наступники звели свої діяння до банального підкупу гречкою та роздачі канцтоварів перед школою першокласникам. Звичайно, на фоні цього Кукоба виграє.
Спекуляції на імені: чому ми постійно помиляємося
Політичні технологи добре знають, що полтавці досі ностальгують за Кукобою, тому його ім’я експлуатують перед виборами.
Наприклад команда «Нової Полтави» у 2015 році вішала у ліфтах плакати з гаслами на кшталт: «Сила людей – досвід Кукоби». Дійшло до того, що донька ексмера, виступала з офіційними заявами, називаючи це «політичним шахрайством» та спробою паразитувати на імені її батька.
Та й загалом, кожен кандидат так чи інакше одягає на себе костюм Кукоби: хтось ходить дворами і спілкується з полтавцями, хтось обіцяє залізну руку, хтось – організовує толоки і обіцяє повернути Полтаві колишню чистоту. Ми голосуємо, а потім розуміємо, що знову повелися на той самий гачок.
Все це відбувається, бо насправді міф про «золоту добу Кукоби» як ніщо інше показує наше небажання брати відповідальність за місто на себе. Але часи одного великого начальника давно минули, і ми нарешті маємо усвідомити, що фраза «при Кукобі такого не було» показує нашу політичну інфантильність. Тож поки будемо чекати на господарника з залізною рукою, Полтава так і залишиться містом з великим минулим і сірим туманним майбутнім.