Тексти
7 хв читання
Розстрілював добровольців червоної армії та роздавав дітям цукерки: невідома історія 22-річного отамана з Полтавщини
Зміст
Вступ
Хто такий Леонтій Христовий
Повстання
Гадяч
***
Хто такий Леонтій Христовий
Народився Христовий 1897 року на хуторі Скажениковому поблизу Лютеньки в заможній селянській родині козацького походження. Власне землі в Христових було багато, бо козаки раніше отримували земельні наділи за службу. І навіть коли козак гинув, то ділянка діставалася вдові та дітям. Старожили подейкували, що на вулиці Трилевій стояв «богатирській» дім під бляхою (згорів у 1920 році), на вулицю виходила крамниця, а під сільцем Юріївкою ще був хутір, що належав Христовим. Наприкінці Першої світової Христовий долучився до царської армії. Після закінчення війни додому не повернувся – продовжив шукати себе. Воно й не дивно, бо ж риси характеру мав такі, ніби для боротьби народився. У звіті Полтавського губвиконкому за 1920 рік зберігся словесний портрет Христового та короткі біографічні дані: Після війни Христовий спершу долучається до Павла Скоропадського, який боровся за незалежність України, а після цього, невідомим чином опиняється разом із червоними й навіть очолює Зіньківську ЧК (більшовицький каральний орган, який діяв у 1918-1920 роках). І може б не став Христовий отаманом і не долучився до повстанців, якби його не запідозрили в участі в антибільшовицькій організації та не заарештували. Тож коли Леонтій тікає з-під арешту в ліс, то вибір у нього лишається невеликий (ну як невеликий, зважаючи, що тоді відбувалося на території України). Христовий створює в лісах Лютеньки власний загін.Повстання
Кінець весни 1920 року. Леонтій разом із лісовиками перебуває у лісах поблизу Лютеньки й чує, що відбувається в селі. Поштовхом до селянського повстання стало пограбування жителів села більшовицькими продовольчими загонами, які будь-що намагалися забрати хліб у селян для «голодуючої Півночі». Іван Чайка у книзі «Дзвони над Лютенькою» пише: Травень 1920 року. Христовий організовує повстанський загін, що налічує понад 100 людей, озброєних абичим (приміром, один з учасників повстання змайстрував собі палицю на яку прикріпив звичайну гайку) і вночі захоплює продзагін. Повстанці забирають хліб і відпускають більшовиків з умовою, що в Лютеньку вони більше ні ногою. Та продзагін повернувся, але уже з більшою кількістю солдат, аби у разі нападу дати відсіч загону Христового. Однак і цього разу програли. Христовий вишикував продзагін біля сільради та поділив на дві групи – окремо ті, кого до армії призвали, й окремо добровольці, які в продзагони йшли свідомо, для легкої наживи. Добровольців розстріляли в урочищі поблизу Лютеньки. Після цього слух про молодого отамана облетів навколишні села і до Христового почали сходитися групами ті, хто хотів боротися з більшовиками. Після цього у загоні вже було 1500 людей.Гадяч
Влітку 1921 року Нестор Махно увійшов на Полтавщину, аби підтримати повстанців. Він зі своїми вояками розганяв совєтські органи влади та роздавав селянам хліб з продрозкладкових запасів. Відчувши, що підмога вже близько, повстанці Христового активізували свої дії та невдовзі оточили Гадяч щільним кільцем і розгромили більшовицький батальйон. У Лютеньку хлопці поверталися як переможці. До того у магазині набрали цукерок і розкидали їх по дорозі дітлахам, що бігли назустріч. Того ж дня до Зінькова вступила Повстанська армія Нестора Махна й отамани місцевих повстанських загонів звернулися до нього з проханням про допомогу. Під час зустрічі з Махном Христовий одержав мандат на право формування Особливого загону Повстанської армії України (махновців). Махно також передав повстанцям Христового кількасот гвинтівок, кілька кулеметів з обслугою та набої. Після захоплення Гадяча повстання швидко ширилося селами Гадяцького, Миргородського і Зіньківського повітів. 26 липня 1920 року партійне керівництво Гадяцького повіту відправило телеграму на адресу Полтавського губвиконкому і більшовицького уряду УРСР у Харкові: Тож на Лютеньку направили бригаду червоних, яка рухалася на західний фронт. Дорогою вони мали завдання знищити село. Спочатку червоні захопили Рашівку та арештували учасників повстань і заможних селян. Наступного дня примусово мобілізували понад 600 людей з вилами та лопатами й погнали їх на Лютеньку, щоб увійти в село, прикриваючись ними, як живим щитом. Нападники були озброєні гарматами, тоді як повстанці навіть в очі ніколи не бачили такої зброї. Тож Христовому довелося відступати до лісу. За підрахунками дослідників, більшовики спалили та знищили понад тисячу осель. Селяни рятувалися втечею до лісу. Мешканці ж похилого віку та ті, хто вирішив пересидіти наступ вдома, загинули. Загалом лютеньківці після руйнації села кілька років жили у землянках. Коли ж основна частина війська червоних рушила далі, Христовий нападав разом із повстанцями на тих, хто ще з якихось причин залишався у селі і кидав їх у вогонь живцем, щоб помститися. Далі був рейд червоних на Миргородщину під час якого повстанці також зазнали поразки. Значна їх частина розійшлася по селах і хуторах, очікуючи кращих часів для продовження боротьби, або розчарувавшись у можливості перемоги. Восени 1920 року у Христового залишилося не більше 100 людей піхоти та 30-40 імпровізованих кавалеристів, які не мали шабель, а замість сідел використовували подушки. В подальшому повстанці діяли дрібними групами, здебільшого здійснювали рейди на міліцейські пости та дрібні красноармійські підрозділи. Але наближалася зима, маскуватися у лісі стало неможливим, повстанці опинилися у скруті й Христовий звернувся до совєтської влади з пропозицією тимчасового перемирʼя, аргументуючи це тим, що його загін належить до війська Махна. Останній же уклав угоду з совєтами про спільну боротьбу проти армії білих. Христовий не вірив у мир з червоними, але планував виграти час для загону. Разом з тим, совєти дійшли згоди, що припинити воєнні дії проти Христового можна лише за умови повного роззброєння повстанців. Загалом ці переговори совєтське командування використало для концентрації сил і блокування охоплених повстанським рухом сіл та хуторів. Протягом 18-26 листопада 1920 року в Лютеньці та навколишніх селах і хуторах йшли повальні облави і пошуки активних учасників селянського повстання. Під час каральної операції було заарештовано або здалося на милість радянської влади більш як 300 людей. Навесні 1921 року Христовий відновив полювання на більшовиків, заручившись підтримкою лютенківців. Почалися розстріли, які червоні обіцяли продовжити, якщо напади не припиняться. А вже влітку села і хутори Гадяччини повністю окупували червоні. Вранці 15 липня червоні в лісі між Лютенькою та Малою Загрунівкою оточили загін Леонтія Христового. Повстанці вирішили прориватися малими групами. Частина на чолі з Христовим відходила в напрямку Романівки. Тут між Малою Загрунівкою і Романівкою відбувся вирішальний бій, який для отамана Христового став останнім. Поховали тіло отамана на зіньківському кладовищі. Попри те, що совєтська влада в Лютеньці була встановлена остаточно, її прибічників виявилося небагато. Наприкінці 1921-го на понад вісім тисяч жителів села був лише один комуніст та дев’ять тих, хто співчував більшовикам. Свідок тих подій Роман Суслик у своїх спогадах пише, що мешканці міста кожен раз впорядковували могилу отамана Христового після кожного знищення її більшовиками. Невесела доля чекала і родину Христового Брата Олександра розстріляли денікінці, а брата Григорія – більшовики. Сестра Наталка була змушена одружитися із чекістом. Він закохався у неї, коли приїхав із завданням знищити отамана Христового. Дівчина змушена була вийти за нього заміж, аби уникнути увʼязнення. З чоловіком, який швидко зробив собі карʼєру в органах НКВД вона виїхала з рідного села. Однак в 30-х його розстріляли як «ворога народу». Саму ж Наталку увʼязнили на пʼять років як «дружину ворога народу». Матір Христового Серафима, після загибелі сина жила в Лютеньці до самої смерті. Совєти її не чіпали, можливо через впливового зятя. Трагічною була і доля дружини Леонтія – Катерини. Під час повстанського руху вона весь час перебувала поряд із чоловіком. У загоні в Леонтія та Катерини народився син, але не вижив у тих умовах – помер від гарячки. Уже після смерті чоловіка Катерина ще певний час переховувалася з повстанцями в лісі. Однак совєтам вдалося її схопити та перевезти до полтавської вʼязниці. Оскільки Катерина була дуже вродливою, один з совєтських офіцерів намагався переконати її вийти за нього заміж та вона не погодилася. Невдовзі Катерину розстріляли. Під роздачу потрапили і зовсім невинні люди. Наприклад через прізвище репресували Христового Миколу Олексійовича з села Паськівка Решетилівської волості. У кримінальній справі він фігурує як брат отамана, хоча батька Леонтія Христового насправді звали Остап. На згадку про Леонтія Христового залишилося зовсім небагато – вулиця у Лютеньці, названа на його честь. А у Гадячі у 2018 році до 120-річчя від дня народження Христового встановили дошку на честь отамана.***
Зараз, у 2025 році, люди, які виросли під впливом пропаганди совєтського союзу досі стверджують, що Христовий був бандитом, а не героєм. Хоча, як зауважує краєзнавець Іван Чайка, «Леонтій Христовий захищав людей, що працювали, мали земельні наділи і вплив у суспільстві. Він і повстанці ставали на захист тих господарів, які мали вплив на суспільство та боронили свій дім». При підготовці тексту використані матеріали Віктора Ревегука, Івана Чайки та Юрія Коцегуба. Редакція «Полтавської хвилі» висловлює вдячність Івану Чайці за консультації та детальну розповідь про Леонтія Христового. Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.0
