«У мене хвилина мовчання 24/7»: як Надія Тихоненко з Полтавщини несе памʼять про свого загиблого сина
Зміст
Вступ
Дитинство
Велика війна
«У мене хвилина мовчання 24/7»
Надія Тихоненко ніколи не була людиною, яка легко запам’ятовує дати. Але є дві, що назавжди закарбувалися у її пам’яті – день загибелі сина та прощання з ним.
20 січня 2023 року Олександр «Єтті» Тихоненко загинув на Донеччині, коли їхав на евакуацію. А 9 травня його поховали. З тих пір жінка живе у тому 2023 році, який ніяк не закінчується для неї. Як пані Надія несе памʼять про сина крізь роки – у матеріалі.
У напівтемній кімнаті в офісі сидить пані Надія. В її руках телефон, з якого гучно лунає мелодія. Жінка показує мені відео, яке зробила її донька у памʼять про брата. Слабкий інтернет через відключення світла не дає мені додивитися його до кінця. Кожну секунду відео зупиняється та не хоче вантажиться далі, тож жінка вимикає його й під звуки генератора за вікном починає розповідь про Сашу.
Війна у Надії Тихоненко почалася ще у 2015 році. Коли її 23-річний син зателефонував і сказав, що іде допомагати на Майдан, а згодом поїхав медиком-добровольцем на Дебальцеве.
«Я дивилася той телевізор дві ночі чи три, чоловік мені телефонує: "Що ти робиш?" Кажу: "Сиджу, дивлюсь телевізор і потихеньку помираю". Я так хвилювалася», – згадує ті події пані Надія.
Служба Олександра в батальйоні Київська Русь. Фото із сімейного архіву Надії Тихоненко
В той час, коли жінка без звʼязку із сином хвилювалася за свого ще зовсім юного Сашка, він на повну рятував людей. Хлопець разом із побратимами вивозив поранених та доставляв їх у госпіталь.
Коли вона змогла додзвонитися до сина, той майже не говорив, адже охрип від крику. Він кричав, щоб дали дорогу швидким.
«Був такий випадок, що вже закінчились перев'язувальні матеріали, але у одного військового було поранення в артерію. І Саша пальцем держав цю артерію, поки його не привезли у госпіталь в Бахмуті».
Коли заїжджати в Дебальцеве вже заборонили, медик зі своєю групою продовжували їздити й забирати поранених та загиблих. Жінка згадує, що машина не мала права зупинятися, бо будь-яка зупинка означала мішень. Але Олександр вирішив забирати поранених на ходу.
Олександр Тихоненко. Фото надала сестра військового
Після повернення до цивільного життя хлопець сказав матері:
«Я тепер буду тільки в армії, більше я ніде не зможу».
Дитинство
Військовим Саша став подумки ще у шість років, коли зрозумів, що хоче бути льотчиком. Та здійснитися цій мрії не судилося. У дитинстві під час гри хлопець серйозно травмував око, а після операції зір уже не відповідав вимогам для льотної служби.
Олександр у дитинстві. Фото з особистого архіву родини
Та нове захоплення Олександр знайшов швидко. Якось у дитинстві він пас корів на полі, одна із тварин зламала шию, тож всіх дітей швидко відправили додому, бо було багато крові. Але Саша не пішов, залишився допомагати дорослим лікувати корову.
Жінка згадує, що в дитинстві хлопець не боявся крові й болі, тому вирвав всі молочні зуби собі сам.
«Я вириватиму собі сам, тільки мені потрібна проточна вода, дзеркало, і щоб нікого поруч не було», – сказав Олександр матері.
Тож куди вступати хлопець довго не думав. Після 9-го класу пішов навчатися до Лохвицького медичного училища. А потім – у Київський медичний університет імені Олександра Богомольця.
Олександр у сім’ї був не один. Старша сестра Леся завжди мала з братом теплі стосунки і часто називала його «малим».
«І от він був приїхав до неї на весілля. А її подруги питають: "А це хто?" Вона каже: "Це мій брат". А він на дві голови від неї вищий був. А вони кажуть: "Нічого собі, ти ж весь час казала малий, то ми його таким собі й уявляли», – говорить Надія й посміхається.
Олександр із сестрою
Пані Надія зізнається, що говорити про дитинство сина могла б годинами: про його любов до читання, малювання та активних видів спорту.
«Він бере книжку, поки він її не прочитає, то його краще не чіпати. Якось він читав книгу про японську війну, де майже 900 сторінок дуже дрібним шрифтом, він її прочитав буквально за кілька днів», – розповідає Надія.
Роботу, яку Олександр так і не встиг закінчити. Фото з особистого архіву
Велика війна
За кілька днів до 24 лютого Олександр приїхав додому у військовій формі. Тоді Надія зрозуміла, що не дарма усюди лунають розмови про війну. А того самого ранку, який змінив життя українців назавжди, він подзвонив сестрі та сказав, що розпочалося повномасштабне вторгнення й порадив зібратися всім в одному будинку в селі у Гадяцькому районі.
Олександр разом із родиною. Фото із особистого архіву
На занепокоєні питання матері Саша відповів:
«Ніхто ваше село чіпати не буде, сидіть собі там нишком».
За кілька днів російська колона була у кількох кілометрах від села родини. Розпочалося Гадяцьке сафарі, у якому Олександр брав участь. Тоді він почав давати матері зовсім інші настанови:
«Заховайте мої нагороди, заховайте так, щоб ніхто не знайшов. В разі чого ви мене не бачили з 15-го року, видаліть всі фотографії, всі наші дзвінки, ви не знаєте, де я і що зі мною», – переказує його слова жінка.
Олександр під час Гадяцького сафарі
Та Надія не послухала сина. Нагороди хлопця з 2015 року вона не ховала та й світлини з телефону не видаляла.
«Люди боялися, а я ні. Він писав мені: "Я тут поруч, але додому заїхати, на жаль, не зможу"», – говорить Надія Тихоненко.
Олександр разом з іншими чоловіками успішно вигнали росіян та їхню техніку з Полтавської області. Відтоді чоловік служив у 116-тій бригаді, де був бойовим медиком. Бачитися часто із мамою хлопцю не вдавалося та у січні 2023 року він повертався із Сумщини і проїздом заїхав додому.
«Він приїхав додому на пару годин. Я там приготувала йому пообідати. І він вийшов так на вулицю, підняв очі в небо і каже: “Як вдома гарно”».
Останнє фото, яке Олександр надіслав родині
Сашко поїхав далі, а пані Надія знову хвилювалася за сина. Жінка зізнається, що телефонувала сину рідко, аби не заважати, а от писала йому постійно.
«Мам, ти не хвилюйся, зі мною нічого не станеться. Я не загину», – казав постійно Олександр ще з 2015 року.
Так Олександр вперше не дотримав свого слова.
20 січня 2023 рік. День, який триває і донині
Пʼятниця. 20 січня. Минуло кілька днів з тих пір як Олександр заїжджав додому. Пані Надія пригадує, що відбувалось щось дивне. Каже, що на душі було так тяжко, що вона не могла зрозуміти, що коїться.
«Таке якесь відчуття. Знаєте, ніби хто прив'язав той камінь, і я з ним ходжу», – ділиться зі мною своїми емоціями жінка.
Минуло кілька днів, тривожні думки жінки нікуди не зникали. У неділю, 22 січня, пані Надія пішла на базар за покупками.
«Я виходжу на базар і чую люди говорять пошепки: "Та 40 днів не пройшло, як помер батько, а тут і син загинув". І в той день був живий коридор, ми виходили, якраз хоронили теж хлопця із Гадяча. Я думала, це про нього говорять».
Фото із особистого архіву
Та говорили про Олександра. Вже через кілька годин сестрі військового зателефонував його друг, який раніше служив з ним.
«Леся, тут таке: мені подзвонили, сказали, що Саша загинув», – повідомив він їй.
Жінка описує вечір того дня:
«Я вийшла на вулицю з дому, і так було темно, непривітно, і я зрозуміла, що це мій стан душі, отака темрява. І, в принципі, я з цим станом живу ось уже три роки. Сонця немає», – говорить Надія Тихоненко.
А далі почалися три місяці очікування, про які Надії важко навіть говорити. Родина чекала підтвердження ДНК-експертизи й офіційного повідомлення про загибель. Ті дні тривали для жінки так довго, що вона не хоче описувати деталі. 9 травня Сашу поховали.
«У мене хвилина мовчання 24/7»
Будинок пані Надії розташований біля кладовища. Кожний день крізь свої вікна вона бачить три прапори: стяг України, 116-ї бригади та прапор медиків.
«Я бачу ці прапори з двору, з будинку, з літньої кухні, з огорода. Я кожен день ходжу на кладовище. Пам'ять в мене в серці»
Пані Надія із сином. Фото із особистого архіву
Після цього я запитую у жінки про хвилину мовчання:
«Знаєте, в мене хвилина мовчання 24/7. І не тільки про сина. Про всіх, хто загинув. Я вважаю, що неможливо змусити відчувати і змусити це переживати. І це робити з примусу точно не треба. Це ні до чого хорошого не призводить».
Піднявши тему памʼяті, Надія розповідає про петицію на присвоєння Героя України. Після того як вона набрала потрібну суму голосів, у військовій частині почали готувати подання, тож звання полеглому Олександру ще не присвоїли. Та жінка зізнається, що це для неї – не головне.
«Я вам скажу, що вшанування пам'яті повинно бути в душі. Це коли ми згадуємо, коли ми пам'ятаємо, коли ми приходимо на місце поховання, а звання то вже таке», – зазначає жінка.
Саме тому коли Надії запропонували перейменувати вулицю у Гадячі на честь її сина – вона відмовилась, бо на її думку, вулиці повинні носити нейтральні назви.
Наприкінці розмови жінка ділиться зі мною мрією полеглого сина. Після війни він хотів стати психологом. Навіть вступив до університету, але закінчити його так і не встиг. У 2024 році пані Надія разом із дочкою у памʼять про Олександра вступили до того ж вищого закладу й отримали диплом магістра, адже зробити це хлопець так і не встиг.
Нагадаємо, що раніше ми писали про те, як чому військове кладовище Полтави стало полем бо(л)ю.
