Від робітників на залізниці до розстрільних списків: куди зник китайський квартал у Полтаві

1916 рік. Триває Перша світова війна. У Полтавській губернії, як і в багатьох інших, лишилися тільки жінки та люди поважного віку. Чоловіки здебільшого на фронті, тому в містах і селах не вистачає робочих рук для важкої фізичної праці. Саме тоді царський уряд масово завозить робочу силу з провінційних китайських містечок.

Долаючи шлях довжиною від трьох до п’яти тижнів у Київ, Одесу, Миколаїв, Полтаву та інші міста – прибувають так звані «жовті ешелони». Так у Полтаві з’являються китайці – міцні низькорослі люди з косами, що розмовляють незнайомою мовою.

Зараз згадок про них майже немає й щоб знайти хоч якусь інформацію – треба провести справжню детективну роботу. У старих газетах трапляються оголошення про роботу китайських пралень та фейлетон у газеті «Полтавский день» про зустріч китайських робітників на вулиці Сінній у жовтні 1916 рік. А ще багато згадок про китайців, що мешкали на Полтавщині, є у Банку репресованих та архівних документах. Ми дослідили їх, і готові розповісти, як на початку ХХ століття на Полтавщині з’явилися китайські робітники та куди вони зникли.

***

У 1916 році місцеві з північних провінцій Китаю вирушали у далеку дорогу до невідомих країн, аби заробити грошей. Зазвичай, освіта в них була лише початкова, родин вони не мали, тож були ідеальними працівниками для заводів, залізниць чи шахт. Чоловіки їхали Транссибірською магістраллю, що була єдиним шляхом, тож місцеві мешканці українських міст зазвичай вперше бачили перед собою втомлених людей з екзотичною зовнішністю. У народі, до речі, їх називали кулі (наймані робітники, батраки, у XIX — поч. XX ст. наймані як дешева робоча сила з густонаселених азійських колоній).

Працювали полтавські китайці на залізниці по 12-14 годин на добу за відносно невеликі гроші: розвантажували вугілля, чистили котли потягів, тягали рейки. Крім того, вони відкривали свої пральні та продавали товари власного виробництва (віяла та паперові іграшки) на ринках.

«Зараз це важко уявити, але в 20-х роках минулого століття у Харкові, Полтаві та Києві можна було зустріти чимало китайців. Жили вони компактно – здебільшого в гуртожитках поблизу ринків, у межах однієї вулиці чи кварталу. Працювали китайські їдальні та пральні. У Полтаві й досі комплекс гуртожитків навпроти центрального ринку називають Китайським двориком» – пише у своїх дослідженнях співробітник Дніпровського історичного музею Антон Кістол.

Однак у 1917 році все змінилося. Владу захоплювали більшовики. Роботи ставало менше, заводи закривалися через нестабільність, тому багато китайських працівників намагалися повернутися додому. Та були й ті,  хто залишався та приєднувався до більшовицьких загонів.

У Полтаві китайські загони охороняли склади та патрулювали вулиці. Історик Віктор Ревегук зазначає, що в 1919 році у Полтаві в складі інтернаціональних частин діяв підрозділ, сформований з китайців. Їх використовували для охорони в’язниць та виконання розстрільних вироків. Оскільки вони не знали місцевої мови та контексту, вони вважалися «найнадійнішими» виконавцями терору.

У 1920-х роках у Полтаві було відділення Союзу китайських робітників України, китайська їдальня «Червоний партизан» та виробнича артіль «Червоний Схід». Будинкові книги з Держархіву Полтавської області підтверджують, що крім китайського гуртожитку на Новому Базарі, 6, розташовувалася китайська артіль, що існувала щонайменше з початку 30-х років.

А Л. Новікова у «Історії етнічних меншин в Україні» зазначала, що:

«Завданням місцевих органів, що здійснювали реалізацію політики коренізації у ті роки, стало широке охоплення всіх без виключення національних груп. У Полтаві робота велася серед татар і китайців. Крім створення періодичних видань, організовувалися радіотрансляції мовами національних меншин. Створювалися різні гуртки, зокрема, хорові. Принцип національності вводився й до судової системи, де були створені національні суди під назвою «судові камери», в яких діловодство велося національними мовами, з 1925 р. існував великий штат перекладачів».

Отож з 20-х років китайці проживають компактними громадами, працюють у артілях та займаються торгівлею. А щоб асимілюватися – одружуються з полтавками. Тому, якщо у ваших родинах є люди з розкосими очима чи пречорним волоссям, задумайтеся, може то вам привіт з Пекіна-1916:)

Такі історії можна знайти «гуляючи» на генеалогічних форумах. Як приклад історія Цимбуліна Олександра з Китаю, яку розповів один з користувачів:

«Моя бабуся Дарина Іванівна, прізвище по матері я не знаю, народилася приблизно 1900 року в місті Пирятин. Після революції 1917 року вийшла там заміж за китайця Ци Фу Лі, приблизно 1884 року народження, що взяв собі ім’я Цимбулін Олександр».

Дослідник Антон Кістол знайшов у архівах справу Лі Фун Шана. Його донька Віра Петрівна, мешканка міста Лубни, зверталася до Президіуму СРСР з проханням реабілітувати її батька.

Загалом, історії репресованих китайців, які намагалися збудувати життя в Україні та на Полтавщині, непоодинокі та трагічні. Бо у часи сталінського терору 30-х років, вони стали зручними іноагентами, яких засуджували до розстрілів або ув’язнень з конфіскацією майна.

У базах даних репресованих (проєкт «Реабілітовані історією») можна знайти історії про те, як у 37-38 роках  китайців, які працювали кухарями, пральними майстрами чи торговцями заарештовували за шпигунство. Більшість з них отримували вирок до «десяти років без права листування» (що зазвичай означало розстріл) або були вислані в табори Казахстану.

Так, сотні китайських мігрантів, які не мали жодного стосунку до політики, через незнання мови та неписьменність, підписували зізнавальні протоколи, які чекісти друкували сотнями. Згодом чимало азійців розстріляли чи вислали з країни.

Незважаючи на репресії та зникнення китайців з полтавських вулиць, на вулиці Шевченка та прилеглих до неї кварталах ще довго зберігалися перекази про китайські дворики. Сьогодні про них нагадують лише поодинокі записи в архівах чи спогади людей, чиї родичі жили по сусідству з китайськими емігрантами.

Зараз тема китайських емігрантів відкривається по-новому, а історики шукають згадки про них у архівах, банках репресованих та на генеалогічних форумах. Тільки уявіть – тисячі азійських працівників, що колись ходили нашими вулицями, назавжди залишилися в землі без імені та роду.

При підготовці матеріалу було використано дані з сайту Libraria, Статистический справочник по Полтавской губернии на 1916 год, історії з Банку репресованих, дослідження А. Кістола, В. Ревегука, І. Винниченка та Л. Новікової