«Ви можете уявити український світ без Полтавщини?»: про що в Полтаві говорив Віктор Ющенко

30 жовтня у Полтаві відбулась зустріч з Віктором Ющенком. Ми відвідали подію і переказуємо всі найцікавіші моменти.

Напередодні зустрічі з Віктором Ющенком у Полтаві, яку організувала літературна агенція «Терени», під сповіщенням про подію було безліч коментарів. Здебільшого негативних: мовляв, «мабуть, скоро вибори, він готується і тому приїхав», «розграбували країну» і багато схожого. Однак, читати коментарі і вірити їм – себе не поважати, тому 30 жовтня ми вирушили на зустріч із третім Президентом України. Захід мав початися о 18:00. Хто був на концертах топових виконавців знає, що затягнути вихід хвилин на 40 – це норма. Та це не про Ющенка. На годиннику 18:07 – зустріч починається. Він постарів. Одягнений просто: піджак, сорочка, чорні джинси. Майже усю зустріч стоїть і смішно тримає мікрофон, говорячи повз нього. Однак ті сто з лишком людей, які встигли зареєструватися на зустріч, сидять так тихо і так уважно слухають, що мікрофон і не потрібен. Ющенко приїхав з дружиною. Вона у чорній вишиванці та у штанях в тон, сидить у першому ряду попереду мене, знімає чоловіка на телефон, інколи голосно видихає здебільшого, коли Андрійович розповідає про економіку, хоч і казав, що цифр на виступі ніхто не любить, але захопився статистикою (коли розповідав про свою роботу в банку в 90-ті).  Катерина Ющенко уважно слухає свого чоловіка, киває, тримається за голову, коли він починає розповідати про поля на Чернігівщині, засіяні соняхом і подається вперед та вголос каже: «Яке цікаве питання», коли у Ющенка запитують, що б він змінив зараз, якби повернувся в минуле. До речі, це єдине питання, на яке він не дав відповіді. Але повернімося до початку. Він ще багато говорив про опішнянську кераміку і про те, скільки можливостей під час війни має кожен регіон України, бо світ зараз любить нас так, як ніколи до цього, і що запросто можна запартнеритися з будь-ким. Ще розповідав про Полтавську битву і про те, як у 2008 році зустрічався з путіним і той пропонував відзначати 300 річний ювілей. Ющенко ж зауважив, що нації, яка тоді багато втратила, і гетьман якої зазнав поразки, святкувати нічого. Говорив і про памʼятник Мазепі у Полтаві та про те, як полтавці опиралися тому, аби він зʼявився. Ющенко простий і безпафосний, наводить багато прикладів до своїх аргументів, розповідає багато з історії, але найбільше його хвилює поняття нації. Він вважає, що саме нація – визначальна частина сильного та здорового суспільства.  Він розповідає історію 300 спартанців, обʼєднаних спільними цінностями та історію північних вʼєтнамців, які кожен день протистояли першій армії світу, і виграли.  Віктор Ющенко певен, що спільнота єднає людей. І на першому місці у формуванні спільноти знаходиться мова.  Далі він говорить про предків, розповідає про українського Чайковського, Гоголя, Рєпіна, яких росіяни присвоїли собі. Розповідає, як Рєпін заповідав поховати його у Фінляндії на невідомому горбку, бо той горбок називався Чугуївським. «Усім національним треба дорожити. І коли я говорю про культуру, то це абсолютно не другорядне поняття. Це другий код нації, про який не треба забувати».  Ющенко переконаний, що єдиний спосіб закінчити війну — досягти миру через силу. Тоді ми не зганьбимося перед майбутніми поколіннями, і нашим дітям та онукам не доведеться брати до рук зброю. Якщо ж ми погодимося на мир через капітуляцію, то лише питання часу, коли знову почнуться активні військові дії.  Віктор Андрійович ще багато розповідає про віру у військо та віру в перемогу, про ті ресурси, які ми маємо, наголошує, що ми не можемо бути байдужими, і кожного дня треба робити щось для своєї країни, аби було не соромно лишати її наступним поколінням. Розповідає про те, що президентство дало йому щастя пʼять років служити своїй нації.  А ще він розповідає, про пʼять музеїв, над створенням яких зараз працює. Про ткані рушники та трипільську культуру, про бджіл, бо «куди ж без них», та про хату Тарасика Григоровича, яку він наповнює. Каже, що Тарасик Григорович був би задоволений тим, як вона обставлена, про те, що на вході мріє зробити напис: «На замовлення Тараса Григоровича. Виконавець — В. Ющенко». Він говорить про те, що залюбки приїде до Полтави ще раз: «Я, як унадуся, то не витурите». І додає, що полтавці можуть розраховувати на його підтримку.  А потім зустріч закінчується. Ющенко дякує, а полтавці обступають його, аби щось запитати, попросити автограф чи сфотографуватися. Попри пізній час він спілкується з усіма.  Я виходжу з залу. На вулиці чую повітряну тривогу. Чекаючи таксі я підслуховую тих, хто після мене покидає приміщення. «Він такий класний», «Така поважна людина, і жодного пафосу», «Так круто було, він такий позитивний», «Боже, він так любить Україну». Я їду додому з посмішкою. У таксі відкриваю Instagram і натикаюся на публікації із зустрічі. Там у коментарях люди продовжують писати про продажність, вибори та зневіру, навіть не усвідомлюючи, що аби не втратити віру, інколи достатньо вийти за поріг власного дому.  Нагадаємо, цього місяця до Полтави також приїздив письменник і військовослужбовець Артем Чех. Репортаж із зустрічі з ним можна знайти за посиланням.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.