Як у Полтаві зʼявився перший Інститут для шляхетних панянок

1816 рік. До Полтави разом із чоловіком приїздить Варвара Рєпніна, онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Жінка була активною, без діла не сиділа, тому вирішила заснувати у місті перший навчальний заклад закритого типу для доньок збіднілих дворян, аби ті могли здобути відповідну освіту і не тільки вишивали, музикували чи чаювали та вели домашнє господарство, а й могли підтримати будь-яку бесіду та знали іноземні мови. Спершу заклад фінансували меценати, але Рєпніна розуміла, що після того, як вона перестане ним опікуватися — Інститут швидше за все закриють. Тому і тут знайшла рішення. 

1816 рік. До Полтави разом із чоловіком приїздить Варвара Рєпніна, онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Жінка була активною, без діла не сиділа, тому вирішила заснувати у місті перший навчальний заклад закритого типу для доньок збіднілих дворян, аби ті могли здобути відповідну освіту і не тільки вишивали, музикували чи чаювали та вели домашнє господарство, а й могли підтримати будь-яку бесіду та знали іноземні мови. Спершу заклад фінансували меценати, але Рєпніна розуміла, що після того, як вона перестане ним опікуватися — Інститут швидше за все закриють. Тому і тут знайшла рішення.  Спочатку дівчата вчилися у квартирі Рєпніної на третьому поверсі. А тоді жінка звернулася до уряду з проханням заснувати Інститут шляхетних панянок, який би фінансували дворяни Полтавської губернії. Полтавський інститут шляхетних панянок знаходився на тому місці, де зараз розташована Полтавська політехніка. 

Початок

У 1816 році разом зі своїм чоловіком княгиня Варвара Олексіївна приїхала до Полтави. Загалом Рєпніни були прогресивними людьми на ті роки. Наприклад, саме Микола Рєпнін свого часу ініціював відкриття у Полтаві Кадетського корпусу, тоді як його дружина усіляко просувала ідеї про розвиток жіночої освіти.  Кошти на спорудження приміщення для закладу пожертвувала родина Рєпніних, а відомий меценат Семен Кочубей продав за півціни садибу, на якій і розміщувався заклад.  У серпні 1818 року із Міністерства народної освіти Рєпніна отримала Положення про Полтавський інститут шляхетних дівчат із офіційним дозволом на початок роботи. Тому в жовтні дворянська рада взяла на роботу перших чотирьох класних дам і набрала 15 дворянок. Посаду директорки закладу обійняла парижанка мадам Юлія Реньї.  12 грудня у Полтавському інституті шляхетних дівчат провели перше заняття. На цей час у місті діяло лише два середніх навчальних заклади: народне училище, відкрите у 1799 році графом Потоцьким, і цивільна гімназія, організована у 1808 році.

Фінансування

Спочатку, аби оплачувати навчання дівчат, кожен дворянин мав внести суму, яка залежала від кількості його кріпаків.  Але, вочевидь, дворяни були людьми не дуже відповідальними, або ж не хотіли розлучатися з власними грошима, тому поволі заклад «обростав боргами». Рєпніній стало зрозуміло, що таким чином він довго не проіснує. А вже у 1818 році Інститут шляхетних панянок отримав фінансове забезпечення.  Через девʼять років із дворянського закладу Інститут перетворився на урядовий. Це означало, що з казни не тільки виділяли кошти на утримання та навчання 60 дівчат, а ще й протягом чотирьох років мали побудувати новий будинок для навчання.  Поки заклад не перетворився на урядовий – оплата за рік була 150-400 карбованців. З кожним роком кількість дівчат збільшувалася. Якщо у перші роки там навчалося 15 вихованок, то через 14 років – 60, через 46 – 170, а за сім років до закриття у закладі здобували освіту 209 учениць.  Керувала Інститутом рада, першою головою якої була Варвара Рєпніна, вона опікувалася закладом до 1864 року (рік смерті). Членами інститутської ради були Василь Капніст ( український та російський письменник, здобув значної популярності серед патріотично-налаштованих українців у ХІХ ст. ), Петро Гулак-Артемовський (український письменник, науковець, перекладач, поет, байкар.) Рада щомісячно звітувалася про роботу на зборах та публікувала звіт для оприлюднення на дворянському зібранні. 

Як можна було потрапити в Полтавський інститут шляхетних панянок

З досліджень полтавської науковиці Олени Ільченко відомо, що прийом до Полтавського інституту проводили на засадах, встановлених для закладів подібного типу російської імперії, а саме «…вихованки повинні бути обов’язково із родин, що довели своє дворянське походження, із купецтва перших двох гільдій, християнської релігії». 

Навчання

Повний курс навчання тривав сім років. Здобували освіту там дівчата дворянського походження та духовенства з шести років. Однак на навчання приймали й старших дітей, бо навчалися вони там до 18 років. Рідні самі обирали термін навчання для своїх доньок.  За сім років панянки мали опанувати девʼять дисциплін. Найбільше уваги приділяли німецькій та французькій мовам, музиці та рукоділлю. Ще вихованки обовʼязково вивчали Закон Божий, малювання, танці, історію, арифметику, географію і куди ж, власне, без основ економічного домашнього господарювання.  Важливим у навчальному закладі було релігійно-духовне виховання. Священник проводив службу в усі недільні та святкові дні, оскільки при закладі знаходилася церква.  Окрім Закону Божого усі дівчата двічі на день збиралися у загальній залі. Там одна з них голосно читала молитву в присутності класних дам та інспекторок (вони стежили за дисципліною, та за виконанням навчальної програми). 

Дисципліна

Важливою в Інституті була й дисципліна. Зі статуту закладу відомо, що до керівного складу входила директорка, яка відповідала за навчальну та виховну роботу, інспекторка з навчальної роботи та інспекторка, яка спостерігала за порядком.  У кожному класі були наставниці, які привчали дівчат бути «слухняними, благопристойними, доброзичливими та благорозумними».  Організацію і стиль життя вихованок закладу ілюструє у своєму дослідженні полтавка Олена Ільченко, посилаючись на статут закладу. 

• «О 6 ранку — підйом, молитва, сніданок;
• з 8 до 9 — підготовка до уроків;
• з 9 до 12  — уроки;
• з 12 до 14 — обід і відпочинок;
• з 14 до 16 — уроки;
• з 16 до 16-30 — полудень;
• з 16-30 до 19 — уроки;
• з 19 до 20 — вечеря і відпочинок;
• з 20 до 21 — молитва й підготовка до сну».

О 21 годині всі дівчата вже мали бути у ліжках. Існувало ще одне правило – щосуботи після обіду дівчата мали повторювати все, що вивчили за тиждень. 

Покарання

Важливим у навчальному закладі було дотримання чистоти та відвідування лікаря. Інспекторки перед уроками перевіряли охайність вихованок. За недотримання правил карали, використовуючи навіювання чи догани, а також садивши дівчат за останні парти або ж на спеціальну лаву, відсаджуючи від усіх у їдальні за окремий стіл. До класу не впускали жодну вихованку, яка виглядала неохайно. 

Нагорода

Не забували й про нагородження кращих вихованок. За «пристойну поведінку й старанне виконання своїх обов’язків» упродовж всього перебування в Інституті дівчатам вручали один золотий і два срібні шифри (шифр – клеймо, що підтверджує якість) імператриці Єлизавети. За хорошу поведінку упродовж тижня давали святкову стрічку.  Іншою нагородою було сидіння в класі за першою партою, оскільки вихованки займали місця відповідно до своїх успіхів. 

Відомі люди

За сто років існування Інституту шляхетних панянок заклад відвідували відомі люди, серед яких: Тарас Шевченко, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, Панас Мирний. Усі вони позитивно оцінювали роботу закладу.  Про високий рівень підготовки дівчат свідчить той факт, що його випускницями свого часу були: українська письменниця, громадська діячка Любов Яновська, поетка Олександра Псьол, художниця-мінітюаристка Юлія Волкова, учасниця революційного руху Марія Рейдер, майбутня дружина Панаса Мирного Олександра Шейдеман.

Кінець

Інститут шляхетних дівчат у Полтаві проіснував майже сто років. А потім до влади прийшли совєти. У січні 1917 року заклад евакуювали до владикавказу, де він став міською жіночою гімназією. Після цього на місці Інституту був землевпорядний технікум, благодійна організація «Порятунку дітей». У часи Другої світової будівлю зруйнували. А уже після відбудови й до сьогодні там знаходиться Полтавська політехніка.  Раніше ми розповідали історію ще однієї пам'ятки в Полтаві, якій загрожує руйнація.  Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.