За час війни його очі вицвіли — історія Саші Сокола, якому назавжди 24

Я б могла дізнатися про нього за інших обставин ще 13 років тому. Тоді він навчався у восьмому класі школи №38 у Харкові й точно не думав про війну. Тоді б ми могли ходити одними вулицями та гуляти бульваром Юр'єва. Бо, як виявилося, жили недалеко одне від одного. Натомість мені розповіли про нього близькі йому люди. Уже після загибелі. Але тепер я дізналася не про Сашка Сінельнікова, учня 38-ї школи, а про Сашу Сокола — сміливого чоловіка, який став на захист країни ще до початку повномасштабного вторгнення, і загинув у 24 роки.Розповіді про Сокола нагадали мені пазл: у тебе є різні частинки й ти складаєш їх докупи, але не розумієш, який малюнок вийде. Спочатку ми поговорили лише зі старшою сестрою Сашка Танею, однак, потім вдалося почути історії про нього від тренера, який замінив йому батька, його мами та дружини. Ці історії й дали змогу зрозуміти, яким був Сокол. Саме ці історії без узагальнення я переповім і вам, аби ви самі зрозуміли хто такий Сашко Сінельніков або Сокол, як називали його побратими, і чому важливо берегти пам'ять про полеглих захисників. 

Я б могла дізнатися про нього за інших обставин ще 13 років тому. Тоді він навчався у восьмому класі школи №38 у Харкові й точно не думав про війну. Тоді б ми могли ходити одними вулицями та гуляти бульваром Юр'єва. Бо, як виявилося, жили недалеко одне від одного. Натомість мені розповіли про нього близькі йому люди. Уже після загибелі. Але тепер я дізналася не про Сашка Сінельнікова, учня 38-ї школи, а про Сашу Сокола — сміливого чоловіка, який став на захист країни ще до початку повномасштабного вторгнення, і загинув у 24 роки. Розповіді про Сокола нагадали мені пазл: у тебе є різні частинки й ти складаєш їх докупи, але не розумієш, який малюнок вийде. Спочатку ми поговорили лише зі старшою сестрою Сашка Танею, однак, потім вдалося почути історії про нього від тренера, який замінив йому батька, його мами та дружини. Ці історії й дали змогу зрозуміти, яким був Сокол. Саме ці історії без узагальнення я переповім і вам, аби ви самі зрозуміли хто такий Сашко Сінельніков або Сокол, як називали його побратими, і чому важливо берегти пам'ять про полеглих захисників.  Під час нашої розмови сестра називає Сокола малим. Бо він був найменшим із трьох дітей у родині. Однак, це не заважало йому піклуватися про маму та старших сестер після того, як батько пішов з родини. 

Сашко Сінельніков

Тренер. Познайомилися ми з ним у 2005 році, коли я прийшов працювати вчителем фізкультури у Харківську школу № 38. Він вчився тоді у другому класі –  шибутний, жвавий. Як балувався, я йому говорив: «Сашко, будемо зараз з тобою сваритися і вчитися робити правильно». А він тоді букву р не вимовляв і відповідав: «А я мамі яскажу». І заспокоювався.  Коли він був у 4 класі, я почав тренувати команду зі спортивного туризму. Саша прийшов до мене одразу. Пам'ятаю, що вперше ми виїхали з ним у похід у Балаклію до лісу. Це був кроспохід із мотузками, в касках, з системою страхування. Був цілий комплекс завдань: і перешкоди долати, і вузли в'язати. Підійшли команди до етапу в'язання вузлів значить, а Саша був тоді в команді найменший. Підходжу до нього, дивлюся – сидить на колінах і плаче. Ми з капітаном команди запитуємо: «Що трапилося?». А він каже крізь сльози: «Все, щоб я з вами ще раз поїхав – більше ніколи в житті». Це був ніби переломний момент. Після цього Саша став найактивнішим туристом у моїй групі. В усі походи ходив, на всі змагання їздив, навіть на кубок України.  Потім став капітаном. Організатором був тямущим. Тягнув усю команду. Буває, перед змаганнями сядуть вони вшістьох: двоє дівчат і четверо хлопців, і він їм пояснював, що за чим робити під час змагань. Ще й страхував завжди усю команду.  Тренер. Одного разу ми посварилися, – так три місяці не розмовляли. Все почалося з кроспоходу (довга дистанція на 3-8 км і більше, яка імітує похідні умови. Туристська команда повинна пройти маршрут, позначений на карті. Долаючи дистанцію, команда орієнтується по карті для визначення оптимального шляху, долає природні перешкоди, технічні етапи та виконує спеціальні завдання). Саша прийшов на змагання з поламаною ногою в гіпсі й каже мені: «Леонідович, я зараз гіпс зніму – штани надіну». А я йому: «Сань, давай може когось іншого»? А він: “«Ні, Леонідович, я сам. Я вас не підведу». І що ви думаєте — сам зняв гіпс, на березі залишив і побіг, ще й інший хлопець з команди з поламаною рукою тоді прийшов. Порушили вони там купу правил тоді. Зняли їх з першого етапу. І вони засмучені були, і я. Тоді й посварилися. Але згодом все стало добре.  Сестра Таня. З Сашею ніколи не було нудно. Одного разу лягаємо спати, а його вдома немає. Мама телефонує, запитує: «Де ти є?». А він каже: «Я в лісі». І все. Кінець розмови. Уже вранці повернувся, розповів, що в ліс із Леонідовичем (тренером) їздили за якимись гілками.  Ми з сестрою завжди братом чоловіків лякали: «Будете ображати – Сашкові розкажемо». Він із друзями любив грати на гітарі, ходити в походи: піші, виїзні. Разом із Леонідовичем тренували дітей малих. Його взагалі вдома майже не було. Постійно десь їздив і щось робив.  Тренер. Був випадок, коли ми в похід пішли. Йшли ми з Есхару (селище в Чугуївському районі) до Змієва (місто на Харківщині, теж входить в Чугуївський район). Планували за два дні пройти маршрут, але затрималися аж на чотири. Води не лишилося зовсім, харчі закінчилися, а Саша каже: «Леонідович, сходжу я, мабуть, у Зміїв у магазин». А з нами моя дружина була. Її терміново на роботу викликали. То вони разом на Зміїв і пішли. Пізніше приїздить Сашко назад на таксі, вилазить, дістає із багажника сумки з продуктами та водою і каже: «Леонідович, 60 гривень є?». А я питаю: «Сань, де ти таксі в лісі знайшов?». Отакий він завжди був. Міг навіть стовп бетонний умовити, щоб він щось зробив. З усіма міг домовитися. 

Контракт

Сестра Таня. Після школи Саша пішов вчитися в ліцей «Правоохоронець». Потім вступив на ДСНСника, пів року провчився і перевівся на заочне – пішов працювати на «Нову пошту». Казав, що потрібно працювати. І буквально до року він там пропрацював. Тоді повістка на строкову службу прийшла. Він відслужив, побув вдома десь пів року і підписав контракт.  Десять років із 24 він був у військовій справі. В АТО потрапив у 22 роки.  Тренер. Він підписав контракт за півроку до повномасштабного вторгнення. Прийшов до мене й каже: «Леонідович, я розумію, що в мене багато енергії, і розумію, що якщо не зроблю нічого з нею – то нічим хорошим це не закінчиться. Тому я краще докладу ці сили на службу Батьківщині. Там знадобиться і моя енергія, і мої навички з туризму».  Це було його свідомим рішенням. Сестра Таня. Ми були шоковані, коли дізналися, що він підписав контракт. Він нам прийшов і сказав про це за день до того, коли треба було виїжджати. Сказав: «Я вирішив, я поїду».  Мама тоді ще запитала: «Саша, а якщо війна?». Він сказав їй: «Ма, ну яка війна». Посміявся і поїхав.  Поки він був в АТО, було якось спокійніше. Він у нас взагалі був везунчиком по життю, хоча й в АТО в нього контузії були. Але ми ніколи не могли подумати, що Саша може загинути. Навіть після поранення не було такої думки, що Саші може не бути. 

Чому Сокол?

Сестра Таня. Вітька (побратим Сокола) казав: «Літав як Бог». Побратими називали Сокола очима бригади, бо він міг бачити те, чого не бачили інші. Саме вони й дали Сашкові такий позивний. А Вітька, про якого говорила Таня, після загибелі Сокола написав про нього у себе на сторінці: 

Війна

Дружина. Мій чоловік на фронті був розвідником. Літав на “пташках” і навчав літати своїх побратимів. Сестра Таня. Про війну Саша розповідав нам дуже мало. Якби ми не знали, що він служить у 93-й бригаді, то взагалі б не знали, де він географічно знаходиться. Коли телефонував, то більше цікавився нашими справами. Ми нічого не знали про виконання Сашею бойових завдань. Він одразу нам сказав: «Можете не питати, я вам все одно ніколи нічого не розповім».  Телефонував щодня, але запитував як ми. Про себе завжди казав, що все добре. Лише чи не холодно і чи поїв. Більше закликав берегтися самим. Завжди було відчуття, що він не молодший, а старший брат. Ми не знали навіть, що в нього спина болить. Вже як хлопці речі переслали додому після загибелі, то ми там і уколи, і таблетки знайшли. Побратими тоді вже мені написали, що в нього дуже боліла спина.  Навіть на власне весілля він приїхав із милицею. Лише тоді мама дізналася, що він був після поранення. На весіллі ж Саша говорив, що, як війна закінчиться, – обов'язково поїде на могили полеглих хлопців. Багато кого з його побратимів на той час уже не було в живих. Сестра Таня. Коли Саша приїздив додому, уже під час повномасштабки, – їздив до тренера. Йому й розповідав про війну. Колись вони зупинилися на заправці, і Саша сказав: «Леонідович, я нещодавно бачив фільм про розвідника, який три дні не дожив до перемоги. От би мені дожити».  Тренер. Одного разу приїхав я у Балаклію (місто на Харківщині, що було під окупацією) і Саша зателефонував. Почув де я, і сказав: «Я так хочу в Балаклію». Відпросився в командира, бо вони якраз на Харків їхали, й приїхав до мене. А коли поверталися до Харкова, Саша дорогою розповідав про свої бойові будні. Страшні речі розповідав. Я тоді дивився на нього, а в нього очі, ніби вигоріли у 23 роки. Мабуть, від того, що довелося бачити.  Згадував, як одного разу поїхав до хлопців на позицію відвезти харчі, а там всі 12 лежали мертві, бо снаряд попав. Повантажив їх усіх на пікап і назад поїхав. Сестра Таня: Для мене досі загадка, як провести паралель між Сашею-військовим та нашим рідним Сашком з посмішкою у спортивному костюмі. Ми навіть дивлячись на нього, уявлення не мали, через яке пекло вони там проходять, бо він взагалі не змінився за час війни. Приїздив додому, скидав форму, одягав свій спортивний костюм та йшов. Не було в нього ні страху, ні відчаю. Єдине — дуже хвилювався через загибель свого побратима. Навіть не говорив три дні. А так, завжди знаходив привід для свята, коли приїздив. На нього навіть сваритися було неможливо. Одразу переводив все у смішки.

Остання зустріч

Дружина. Наша остання зустріч була неочікувана. Він приїхав додому, ми взяли свого собаку та поїхали в гості до мами. Часу було мало. Сашкові потрібно було наступного дня повертатися на позиції до побратимів.  Мама. Саша приїздив додому нечасто і лише на кілька днів. Кожен приїзд був схожий. Він ніби усе планував, щоб побути з дружиною, приділити увагу мені, сестрам, зустрітися з друзями й обов'язково з учителем туризму. За ці дні навіть намагався чимось допомогти по дому.  Ми завжди його чекали. Якось я запитала Сашу: «Синок, розкажи як там». А він мені сказав: «Мамуль, не питай. Нічого не розповім. Одне можу сказати –  я ніколи не здамся у полон. Якщо щось буде не так, значить так має бути. Привезуть у мішку – поховаєте». Сміявся.  Останню зустріч я ніколи не забуду. Він наче попрощатися приїхав. Вони з дружиною приїхали до мене зранку, прийшла родина. Вже тоді було зрозуміло, що Саша засмучений. Я запитала його: “Синок, щось сталося?”.  Він відповів: «Мамуль, все добре». Саша тоді пішов приліг, що на нього було не схоже. У той час якраз вимикали світло: темнота, свічки, посиділи й порозходилися.  Вже вранці він мені зателефонував і сказав: «Я поїхав». Я знала, що він до мене не заїде, бо дуже тяжкі були наші прощання. Мені здається, коли Саша востаннє був вдома, він уже розумів, що може ніколи не приїхати сюди. Залишив вдома обручку і годинник, сказав, що воно йому заважає.  Сестра Таня. Я дуже добре пам'ятаю нашу зустріч із Сашею, і дуже жалкую, що вона була саме така. Я була на роботі. Він приїхав, забрав мене буквально на пів години. Ми приїхали додому. Він трошки побавився з дітьми й поїхав, навіть кави не випив. Казав, що до вечора мав повернутися. Він приїздив ще раз восени, але я була на роботі. Він зателефонував, а я сказала: «Саш, не буду відпрошуватися, приїдеш ще раз, обов'язково зустрінемося. Наступного разу». Але наступного разу так і не сталося. І я дуже жалкую, що я не приїхала, не відпросилася з роботи, і не побачилася з ним. Не обійняла міцніше. 

Втрата

Сестра Таня. Мамі перед Сашиною загибеллю снився сон, що голуб до квартири прилетів. Оце вона вранці встає, йде голубів годує. Тоді йде до меморіальної дошки до школи. Там поплаче і повертається додому. Це в неї коло таке.  Сестра Таня. Загинув наш Саша 30 листопада 2022 року від артобстрілу. Це був звичайний день. Але він чомусь не вийшов на зв'язок. Це було зовсім на нього не схоже. Він завжди знаходив можливість зателефонувати або написати нам. До вечора чекали, сподіваючись, що повернеться із завдання і відпишеться. Але він не відписався і в соцмережах не з'явився.  Наступного дня зранку домовилися зі Світланою (дружиною Олександра), якщо до вечора Саша не вийде на зв'язок, то будемо дзвонити командирові. Але вже тривожилися, переживали. Тисячі разів перевіряли, чи він був у мережі, телефонували, писали повідомлення.  А десь після 22-ї години мені зателефонувала дружина Саші, вона страшно кричала в слухавку. Я зрозуміла, що щось трапилося.  Далі, як у тумані, пам'ятаю тільки як билася головою об підлогу. Потім у нас було ще одне важливе питання – як повідомити маму. Бо телефоном цього не скажеш, а вона жила на іншому кінці міста і від мене, і від Саші з дружиною. Ми домовилися поїхати й сказати це їй в очі, аби бути поруч, аби вона не зійшла з розуму.  Дружина. Саша загинув 30 листопада 22 року о 15-й годині. Вогнепальне кульове поранення в голову у нього було. Про це дуже важко згадувати та говорити. Сестра Таня. Усі хлопці мені говорили, що Саша — герой. За його голову в росіян була призначена винагорода. Знаєте, він усе вирішував сам і доробляв до кінця все, за що брався. Він викладався на повну в будь-якій справі за яку брався.

Пам'ять

Сестра Таня. Мама їздила в ЦНАП, писала заяву, аби прізвище брата де можна було, там і згадали. Нам запропонували встановити меморіальну дошку на школі, у якій він навчався. Ми планували подати документи, аби на його честь перейменувати вулицю, але нам сказали, що дуже багато загиблих харків'ян. Якби він був Героєм України, то можна було б це зробити.  Ми також подавали петицію про присвоєння Сашкові звання Героя України посмертно. Лише з другого разу вдалося зібрати необхідну кількість підписів. Було дуже важко достукатися до людей і пояснити, для чого ми це робимо.  Ми точно знаємо, що маємо зробити все, щоб його не забули. Щоб про нього знали, щоб його пам'ятали. Ми б дуже хотіли, аби наш Саша був частиною історії України не тільки для нас, а й для всіх українців. Щоб через 20, 30, 40 років в книжках з історії України майбутні покоління мали можливість прочитати про Сінельнікова Олександра… Сокола. Можливо, хтось колись запалить свічку і просто згадає, що був такий воїн, який віддав своє життя, щоб ми могли вчитися, любити, будувати плани на майбутнє.  Однак звання Героя України йому так і не присвоїли. Нагородили орденом «За мужність третього ступеня» посмертно.  Мама. Я стараюся триматися. Бувають такі дні, що не хочеться жити. Не хочеться нікого чути, бачити. І тобі так боляче, наче кістки ламають на маленькі шматочки, а душу з тебе виривають. І тоді тебе як струмом пробиває – зупинися, твій Саша віддав найцінніше, що в нього було, – віддав життя. Ти просто не маєш права здатися, ти не маєш права полегшити собі життя. Ти повинна жити в пам'ять про нього. І все робити, щоб пам'ять про нього передавалася з покоління в покоління. Ти повинна його любити, на могилочку до нього приходити. Ти повинна жити заради дочок, заради онуків. Їм теж важко, а ти їх іще й засмучуєш. І я стараюся їх не засмучувати. Не знаю, чи в мене виходить, але я стараюся. Дружина. Про втрату завжди говорити важко і боляче. Однак пам'ять має бути живою. Це як символ життя Саші. Пам'ять про гарну добру людину з чудовим почуттям гумору та сміливого солдата Олександра. Мама. Важко давати поради, коли в кожної мами свій біль. Але я впевнена, що наші діти хотіли б, щоб ми жили. І ми повинні жити так, щоб їм не було боляче за нас. Щоб їм не було соромно за нас.  Я часто дивлюся фото, на якому мій Саша і Вітя Медяник, і так хочеться, щоб пам'ять про них передавалася з покоління в покоління. І якщо хоча б одна людина в день згадає їхні імена, — тоді дійсно Герої не помруть. Уже прощаючись, я ставлю Тані запитання, яке ніяк не дає мені спокою, і на яке дуже хочу почути відповідь: «Чому так трапляється, що на захист країни йдуть чоловіки домобілізаційного віку в той час, як багато старших за них обирають шлях ухилянтів? У чому причина?». Таня, у якої зараз на фронті чоловік, що, як і брат, пішов добровольцем – дала мені відповідь. Нехай вона і буде сьогодні замість крапки. Таня. Мені здається, причина не у віці, — причина у вихованні. Якщо вони по життю, ці чоловіки –  захисники, то в них навіть не стає питання йти чи не йти. Вітя (побратим Сашка, який загинув у віці 24 роки на курщині. Був добровольцем - ред) за маму й за сестричку переживав і піклувався. Саша завжди нас опікав, хоча ми його б мали, бо він менший. У Сашка не було питання — йти чи не йти. Він його навіть ніколи не підіймав. Хоча після поранення міг би пройти ВЛК і його б списали. Але ні. Тому мені здається, це має бути в голові: «Це моя країна — я нікуди не поїду і не хочу». Якби у мого брата і багатьох хлопців його віку були діти, то можна було б сказати, що вони пішли за дітей. Але ні – вони пішли за свою країну.