«Зміна мови — це інтимний процес»: Андрій Любка — про Полтаву, фронт і національну зрілість

Андрій Любка розповідає про враження від Полтави, мовні виклики, ситуацію на Сході України, Угорщину, батьківство та волонтерство.

Днями у Полтаві Андрій Любка презентував новий роман «Вечір у Стамбулі». Скориставшись можливістю, ми поговорили з письменником про враження від нашого міста, Схід України, мовне питання та, чи можливо Україні налагодити стосунки з Угорщиною.

Полтава

Андрій Любка в Полтаві не вперше. Ще у 2015 році він презентував у місті свою книгу «Карбід», потім була участь у міжнародному поетичному фестивалі «Меридіан Полтава», а з часу повномасштабного вторгнення презентував у місті «Війну з тильного боку» та «Вечір у Стамбулі».

Мова

Поміж розмовою до нашого столика підходить офіціант. Андрій замовляє качану кашу. А я очікую, коли він її спробує, аби побачити його реакцію на популярну полтавську страву.  Тим часом ми продовжуємо говорити. У мене є сформовані заздалегідь питання, але відповіді Андрія так плавно перетікають на інші цікаві теми, що я не дотримуюся свого плану і запитую в нього про мову. Полтавці самі по собі дуже м'які і толерантні, вони до всього ставляться з терпимо. Так само до російської мови. Якщо, наприклад, на початку повномасштабного вторгнення відсоток україномовних людей в регіоні значно зріс, то зараз він знову пішов на спад. Я не говорю, що Полтава є виключенням, адже в багатьох регіонах схожа ситуація.  Як це в країні можна змінити? Андрію приносять замовлення. Ми робимо невеличку перерву поки він пробує качану кашу. «Як сочевиця», –  говорить, скуштувавши. Поміж прийомом їжі пропонує скуштувати страву моєму сину, який прийшов зі мною, а потім говорить, – «Або я голодний, або це реально дуже смачно». Ми продовжуємо розмову.  

Схід-Захід

Одного разу від харківської журналістки я почула фразу, що український Схід ніколи не зрозуміє українського Заходу і навпаки, бо занадто різні досвіди в минулому пережиті. То як же тоді порозумітися? Коли ми говоримо про зміни, які очікують країну, про втрату житла людей зі Сходу та їхнє переселення на Захід Андрій говорить, що війна як процес не лише мілітарний, бо те, що ми бачимо, насправді – особистий світ і ми не знаємо, де проходить межа війни та травм, які є всередині людей, всередині розірваних сімей, родин, які втратили близьких, родин, які розпалися через війну.  Як приклад, Андрій розповідає історію про зміни, які торкнулися містечка Перечин на Закарпатті, куди переїхав Перший краматорський ліцей.  «Наше домашнє завдання буде, якщо ми виживемо, як держава, і будемо мати Схід – його відбудувати. Це буде для нас символом того, що ми вижили і символом перемоги в якомусь сенсі. Що там є люди, там є життя, воно привабливо виглядає. Це і є перемога».  Як взагалі твоє ставлення до Сходу? Ти говорив, що стереотипне уявлення було. Я так зрозуміла, що Схід почав пізнавати уже під час повномасштабного вторгнення, правильно?  «Тому, оце бачення того, що можна, наприклад, чимось пожертвувати, окупованими районами Донеччини, Луганської області чи Кримом і все буде краще –  було хибним. Змінився мій портрет людини зі Сходу. Це не Янукович з телевізора, або Азаров, або ще хтось».

Угорщина

Окрім історії зі східним сусідом, українців також бентежить ситуація і з Угорщиною, як нам вибудовувати стосунки з Угорщиною та з іншими країнами, щоб ми стали партнерами і були прихильними один до одного?  «Ми десь ображаємося на угорців. Хоча з іншого боку, якщо подумати просто так по-людськи, чого вони мають нас підтримувати? На якій підставі? Вони зробили те, що мали зробити – вступили в ЕС, вступили в НАТО. Ми цього не зробили. Ми голосували за Януковича, не проводили реформи. У них вдалося багато того, що у нас не вдалося».  «У той час ми не знаємо, яка сучасна Угорщина, чим ця країна живе, яку структуру економіки має, чи хтось із українців знає, який гурт угорський —  як наш Океан Ельзи?  Це велика держава із різним регіональним бекграундом. І так само як ми маємо певні колонізаційні процеси у всій державі, але зокрема і на Сході. Треба розуміти, що Закарпаття також в той чи інший спосіб  уражене оцим імперським колоніальним спадком Угорщини. Ми взагалі нічого про них не знаємо. Не знаємо, наскільки для них болючою є втрата окраїн, таких як Закарпаття. І чому це велика національна травма.  До того ж ми ще не знаємо, як ми будемо ставитися, якщо, наприклад, війна закінчиться так, що ми втратимо свої території і буде в нас вічний біль та вічна ностальгія за Маріуполем, за Кримом. І як ми будемо про це думати через 100 років, наприклад, що ми передамо нашим дітям. Тобто це така ситуація, коли ми багато вимагаємо, а мало робимо навзаєм».  За словами Андрія є й простіший рівень – політичний, бо політика змінна. Натомість розбудова добросусідства, важлива для того, щоби вийти на якийсь інший рівень стабільності. 

Родина

У Андрія є дві доньки Уляна та Ярина. Разом з Уляною він видав дитячу книгу. Під час розмови про доньок письменник найбільше пожвавлюється. Він відповідає на мої запитання, підтримує розмову, але саме після питання про батьківство у нього в очах зʼявляється вогник.  Батьківство — це моє найбільш оптимістичне, тепле джерело енергії.

Почуття провини

На годиннику 21.45. У закладі нас уже розрахували, а в мене лишається ще багато питань.  «Іще питання? –  посміхається Андрій, – так багато, його ніхто не буде читати таке довге». Я говорю, що будуть і переконую відповісти на останнє питання, досить особисте і важливе. Для цього ділюся досвідом свого чоловіка та розповідаю, чому він вирішив піти до війська, а потім запитую: Чи відчуваєш ти себе на своєму місці зараз? «У мене ще є відчуття, що я десь щось втрачаю, тому що я не знаю добре контексту війни. Тобто, можливо, знаю краще, ніж інші, але все одно не так як ті, хто носить військову форму». Наша розмова з Андрієм закінчується близько 22.00. Проговоривши майже 2,5 години, ми прощаємося. Я їду додому, а він вирушає на Схід з колоною автівок для наших військових.