«Мої хлопці – це мої діти»: історія загиблої бойової медикині з Полтавщини
Зміст
Вступ
Служба
Остання ротація
Буремний квітень
«Пробач, Оля – 200»
«В жодному випадку не кидайте поранених», – сказала Ольга в останні хвилини свого життя. Жінка з перших днів повномасштабного вторгнення рятувала бійців у Маріуполі, а коли був шанс на евакуацію, то вона віддала його пораненому побратиму.
Загинула Ольга Таран 11 квітня 2022 року, коли російський обстріл поранив військового, а вона побігла його рятувати. У роковини загибелі бойової медикині з Полтавщини – розповідаємо історію її життя, служби та особливу любов до «своїх хлопців».
Із сестрою загиблої медикині Анною Міняйло я зустрілася, мабуть, в один із найхолодніших днів березня. Після кількох тижнів сонця й майже весняного тепла місто раптово ніби відкотилося назад. Тоді я ще не знала, що жінка, про яку ми говорили, мала позивний «Зима». І в такій різкій зміні погоди ми із пані Анною пізніше знайшли певну символіку.
«Шабушна, весела та душа компанії», – починає свою розповідь про Ольгу її сестра Анна.
Дитинство Анни і Ольги було різним, адже у них різниця у віці пʼять з половиною років. Та це не завадило меншій сестрі по традиції бігати «хвостиком» за Ольгою, коли та ішла гуляти. І, звісно, що битися, коли щось не поділили. На цьому моменті ми обоє посміхаємося, бо я, як молодша сестра, її розумію на повну.
Та всі ці нюанси не зіпсували справжнє щасливе дитинство, про яке Анна розповідає із посмішкою на обличчі.
«Ми, як діти 90-х – початку 2000-х, в нас не було цих всіх гаджетів, комп'ютерів, то весь час у нас була величезна-величезна компанія, і в нас всі: і підлітки, і від трьох-п'яти років, всі дітки гуляли разом. Весело було, і Оля була дуже веселою», – розповідає Анна.
Ольга Таран. Фото із особистого архіву
Перші кроки у медицині Ольга почала робити ще з маленького віку. Тоді її улюблена гра була лікувати маленьких тварин: курчат та горобців.
«Це було більше знущанням, ніж лікуванням, але вже як було», – пригадує сестра Ольги.
Спільне дитинство дівчат закінчилося, коли у 15 років Ольга поїхала навчатися у Лубни. Тоді у будинку сестер зібрали батьківську нараду, щоб вирішити куди ж вступати старшій доньці.
Спільним рішенням дівчину відправили здобувати освіту до медичного коледжу. В той момент Ольга ще не знала, що у майбутньому це стане сенсом її життя.
Навчання 15-річної Ольги було насиченим, але далеким від рідного дому. Якось у дівчини наближався залік з латинської мови. Для підготовки залишалося три дні і 400 невідомих слів. Щоб вивчити їх, сімʼя вигадала такий спосіб:
«У нас були дома розписані всі шпалери цими словами, ми їх усі вчили. І вся сімʼя дружно за три дні вивчила латинь, все склали. Мабуть, я забула ці слова вже коли подорослішала і голова стала забита своїм», – розповідає Анна.
Анна Міняйло - сестра загиблої захисниці
Після закінчення навчання дівчина переїхала до Миколаєва, де і почалося її доросле життя.
Служба
У новому місті Ольга познайомилася зі своїм чоловіком та почала працювати у дитячому притулку. Невдозі у пари зʼявилася донечка Влада, і Ольга пішла у декрет.
Та спокійне життя, як і у більшості українців, у пари закінчилося у 2014 році, коли росіяни напали на Україну та анексували Крим. Чоловік Ольги служив у 79 десантно-штурмовій бригаді, тож коли у 2015 році у жінки закінчився декрет, вона ухвалила рішення – йти рятувати хлопців на фронті.
«Вона бачила, що чоловік служить, і плюс у неї характер такий досить бойовий, тому підписала контракт і пішла служити медиком у 36-ту бригаду», – каже сестра медикині.
Коли Ольга підписала контракт, то почала «жити» службою. Фото надала сестра медикині
Тоді із донькою Ольги залишилася матір чоловіка, яка допомагала родині, що пішла на війну.
«Владочка – це в неї була душа, найбільша любов, у них там особливий був зв'язок. Але і особливий зв'язок був із своєю 36-тою».
У зоні АТО Ольга активно рятувала поранених воїнів. Якось до її рук потрапив хлопець із масовою кровотечею, якому відірвало ногу. Там лік йшов не на хвилини, а на секунди. Після того, як бійця доставили до стабпункту, лікар запитав, хто йому надавав першу медичну допомогу, а побачивши Ольгу сказав:
«Молодець, дівчино, ти врятувала йому життя».
Своїй родині жінка розповіла, що планує підписувати контракт, однак деталі служби не розголошувала. Особливо, коли перебувала у зоні АТО. Навіть про нагороду (за врятоване життя бійця, про якого згадано у тексті вище), яку вручив Ользі Президент, родина дізналася із медіа.
Те саме вручення нагороди «За врятоване життя» Ользі Таран
Сестра памʼятає лише єдиний раз, коли вона поділилася своїми переживаннями:
«З нею в медичному коледжі навчався хлопець і він теж пішов служити. Так вийшло, що вони були в одній бригаді і він загинув. І це були такі переживання, що вона з нами поділилася».
На початку сімʼя Ольги навіть і не могла подумати, що жінка настільки почне жити війною та порятунком воїнів. Однак це стало найголовнішою місією її життя.
Фото із особистого архіву
Навіть поблизу свого бліндажу вона створила «домашні» умови: посадила зелень та квіти, а у вільний час малювала картини по номерам.
«Зона бойових дій, грязюка, а у Олі росте петрушка, цибуля зелена», – розповідає Анна.
Остання ротація
У грудні 2021 року Ольга вирушила разом із побратимами у Маріуполь. Тоді сестра вже вмовляла її покинути службу й вони навіть поскандалили:
«Ну Оля, ну в тебе ж Владочка, ну навіщо ти туди їдеш», – спитала Анна у Ольги.
Проте Ольга запевнила жінку, що це її остання ротація. Так і вийшло. 20 лютого у військової мала починатися відпустка. Жінка придбала квитки додому й повідомила всіх про плани приїхати.
Та за кілька днів до омріяного відпочинку росіяни почали обстрілювати їхні позиції. Тоді Ольга зізналася сестрі, що за сім років її служби такого вона не пригадує і пожалілася на погане самопочуття.
«На 90% складаюся із кави. Тиск 190 на 110», – написала жінка сестрі.
Через інтенсивні обстріли Ольга так і не вирвалася додому, адже активно надавала медичну допомогу. За пару днів до повномасштабки до штабу прийшов командри й порадив жінкам, особливо, у кого є маленькі діти, якнайшвидше евакуюватися. На що Ольга відповіла:
«Це мої хлопці – мої діти. Я нікуди не поїду».
24 лютого 2022 року о шостій ранку військова зателефонувала сестрі й почала швидко говорити план дій.
«Вона мені сказала, що бери дитину і їдь у Волинську область, там в село».
Це була остання розмова сестер. Надалі з Ольгою майже повністю зник зв'язок через активний наступ росіян на місто. Жінка разом із своїм батальйоном перебували на заводі Ілліча. Там вона створила «міні-життя»: надавала медичну допомогу хлопцям, готувала їсти, а в перервах намагалася підтримувати всіх психологічно.
На початку квітня військова зловила звʼязок й зізналася сестрі, що додому вона, напевно, вже не повернеться, але попрохала мамі нічого не казати. Попередила, що все ляже на її плечі, й попрохала турбуватися про її донечку.
«Ти обов'язково повернешся, бережи вас Боже», – відписала їй Анна.
Сестра продовжувала писати медикині, однак у неї вже не було можливості відповісти. Останній раз на звʼязок жінка вийшла 5 квітня.
Буремний квітень
10 квітня ввечері бригаді Ольги повідомили про повне оточення, тож тоді ухвалили рішення, що час «виходити» із заводу. Жінка швидко зібрала всіх і почала давати алгоритм дій:
«Вона роздала ліки, які залишалися, і розповіла, як рятувати себе в разі чого», – говорить Анна.
Також військова постійно наголошувала, щоб в жодному випадку не кидали поранених бійців.
В ніч із 10 на 11 квітня формувалася колона і відбувалася перша спроба прориву. Жінка побачила пораненого військового й підійшла до нього, зробила укол, потім одягла на нього бронежилет і каску. Зрозумівши його становище, Ольга віддала своє місце в броньованій машині, а сама поїхала в тентованому авто.
«Коли вони вийшли, то виявилося, що їх уже чекали і почали обстрілювати з усього, що можна: з мінометів, з авіації та артилерії».
Військова разом зі своєю колоною знайшли укриття під мостом, адже весь час тривав мінометний обстріл, у цей час Ольга почула, що когось із командирів батальйону поранили, і побігла на допомогу.
«Вона вибігла з-під цього мосту і їй вслід кричали, що Оля не можна, падай», – переказує розповіді побратимів сестра медикині.
Та добігти до місця призначення жінка вже не встигла, адже отримала поранення.
«Потім побратим уже хотів їй надати допомогу, але в нього безпосередньо прилетіла міна, він зразу згорів».
Після поранення жінка певний час була у свідомості. Єдине, що вона встигла сказати – «не кидайте поранених в жодному разі».
«Пробач, Оля – 200»
Побратим Ольги написав її чоловіку на наступний день після загибелі:
«Женя, пробач, Оля – 200».
12 квітня о 6:00 ранкову тишу у будинку Анни Міняйло порушив телефонний дзвінок. На телефоні жінка побачила номер батька і про все здогадалася.
«Я навіть не хотіла брати слухавку, бо я зрозуміла одразу чому він зранку дзвонить», – зізнається Анна.
Та чоловік не зміг звʼязати слів і щось сказати, адже плакав. Анна викликала додому до батьків швидку й сама поїхала у Котельву. Пізніше жінка говорить, що вони почали шукати хоча б якусь інформацію про Ольгу. Сподівалися, що вона не загинула, а лише поранена. Спочатку моніторили всі групи, а згодом дізнавалися від родичів побратимів жінки, що військова дійсно мертва.
«Вони коли писали повідомлення своїм рідним, то писали не про себе. Хлопці писали, що Оля загинула».
Родина до останнього надіялася, що жінка у полоні, але влітку 2022 року їм повідомили, що до України повернули тіла загиблих військових. Серед них – Ольга. Чоловік полеглої жінки дав Анні контакт й сказали зателефонувати й перевірити чи є збіг ДНК.
«Прийміть мої співчуття», – прозвучало із слухавки.
За два дні до ювілею батька Ольгу поховали.
Фото зі сторінки Котелевської громади
На прощання приїхали її побратими, які після церемонії розповідали, що змогли вижити лише завдяки полеглій медикині, адже та не раз рятувала їх від смерті.
«Майже кожен мав історію порятунку пов'язану із Олею», – говорить Анна.
Невдовзі після загибелі Ольги вулицю, на якій проживає її родина, перейменували на честь військової. Згодом відкрили і меморіальну дошку на школі.
«Не уявляю навіть, як морально важко жити на вулиці, яка названа на честь твоєї полеглої доньки».
Наприкінці нашої розмови жінка зізнається, що значно слабша характером, ніж її сестра, та я спростовую цю думку й запевняю Анну, що аби розповідати про горе, яке наробили росіяни їхній сімʼї, потрібно теж мати неабияку внутрішню силу.
Читайте також
«У мене хвилина мовчання 24/7»: як Надія Тихоненко з Полтавщини несе памʼять про свого загиблого сина
Читайте також
«Йому там постійно прилітало за прізвище»: історія Ярослава Хохлова, який четвертий рік у полоні
