Вулиця Шевченка: будинки, які ми бачимо, але нічого про них знаємо

Розповідаємо про вулицю Шевченка у Полтаві 100 років тому. Дізнайтеся, хто жив у будинках, які ми бачимо щодня.

Ми звикли бачити вулицю Шевченка захаращеною, з купою рекламних бордів, з вічними заторами у базарні дні і сміттям під ногами. Але якихось сто років тому тут вирувало зовсім інше життя: з елітними школами, осередками незручних владі людей та ювелірними майстернями. Ми розповімо історію чотирьох будинків, які ви не помічали, але які точно варті вашої уваги. 

Будинок Волкенштейна (вул. Шевченка, 13)

Будинок звів полтавець Капітоненко наприкінці ХІХ століття. Спершу там був суд, а вже у 1908 році його придбав лікар Олександр Волкенштейн.  Він народився у пєтєрбургє в родині військових, однак сам хотів бути лікарем. Таке бажання родичі сприйняли негативно, тож після великого скандалу Волкенштейн розірвав усі звʼязки і поїхав вчитися до Києва. Спочатку Олександр працював лікарем на Чернігівщині, але дружину обрав собі не нудну – її переслідувала поліція за замах на харківського губернатора Кропоткіна (цей погано поводив себе з політвʼязнями у Холодногірській тюрмі та чинив тиск на студентів-протестантів у Харківському університеті), тож довелося пакувати валізи і їхати у Кобеляки, а потім до Полтави. У місті  Волкенштейн став ординатором, а згодом – завідуючим відділення Полтавської лікарні.  Цікаво, що коли на Полтавщині “гуляла” холера, Волкенштейн поїхав до Роменського повіту, де тоді фіксували найбільший спалах хвороби. Охоплені панікою та недовірою, місцеві блокували місцевих медиків три доби. Аж ось до натовпу виходить Волкенштейн і українською мовою (осягнули?) пояснює, чому вони приїхали та що робитимуть. Переконати народ вийшло, і через два місяці загін медиків повертався до Полтави з Волкенштейном на чолі.  Що ж було в будинку? У меншій, лівій половині, він відкрив кабінет лікаря. Решта будинку стала центром культурного життя Полтави: там був притулок активістів, які нелегально прибували до міста, і зберігалася заборонена література.  Лікар не тільки приймав пацієнтів у своєму кабінеті. Він виїжджав до кожного, хто звертався за медичною допомогою, роздавав ліки, їжу та гроші бідним і голодуючим. Нерідко власним коштом оплачував лікування хворих у столиці.  Помер Сан Санич, як називали його полтавці, у 1925 році. На прощання з ним прийшло майже все місто. Лікаря похвали  на міському кладовищі, яке не збереглося (нині на його місці Меморіал солдатської слави). У будівлі ж за часів совєтів розташовувалися районний суд, нотаріальний архів. Зараз у будівлі знаходиться Полтавський обласний державний нотаріальний архів. Будь-які зміни потребують окремих рішень органів місцевого самоврядування і фінансування реставрації, однак вона має охоронний статус.

Гімназія Ахшарумової-Бєльської (вул. Шевченка, 14)

Будівля зведена у 1872 році. Спочатку тут відкрили приватне училище, потім розмістили військову частину та хлібопекарню у підвалі. У 1903 році поміщик Петро Васьков-Примаков купив цей будинок для своєї доньки Варвари Ахшарумової-Бєльської. Панянка була освічена і мріяла зробити добру справу – дати шанс талановитим, але бідним дівчатам вибитися в люди. Варвара Петрівна добудувала другий поверх, облаштувала класні кімнати та навіть квітник у дворі зробила, і вже 26 квітня 1904 року відкрила і сама очолила Полтавську приватну жіночу гімназію. У навчальному закладі викладали 34 вчителі, освіту здобували 512 дівчат різних станів та віросповідань (з родин селян, козаків, міщан, почесних громадян, духовенства, чиновників та родових дворян). Навчання було платним, але не за всі гроші світу. Варвара Петрівна була жінка серйозна й тримала сувору дисципліну. Учениці, вочевидь, перебували в напрузі, бо ж у закладі не можна було голосно говорити, сміятися чи жартувати, бо очільниця не любила цього.  Після приходу совєтів замість гімназії у будівлі відкрили реальне училище, згодом – трудову школу. Пізніше приміщення зруйнували та відбудували згодом. А вже у 1928 році у відновленій будівлі запрацювала семирічна школа імені Котляревського, в якій навчалися і хлопці, і дівчата. У часи нацистської окупації тут працював клуб для офіцерів.  Коли нацисти покинули місто, учні й батьки одразу взялися за відновлення школи. Вони приносили стільці, лави та столи. Перший час вікна були забиті фанерою, опалення не було, діти та вчителі у холодний період сиділи одягнутими. До речі, чоловік і дружина, які працювали й жили при школі ще з часів царської росії, зберегли майже все наочне приладдя, яким і надалі продовжили користуватися учні. У 1967–68 роках до приміщення добудували третій поверх, крило зі спортивною та актовою залами. Нині цей заклад відомий містянам як Полтавський ліцей №1. 

Комерційне училище Байєра (вул. Шевченка, 19)

У 1900 році нащадки німецьких колоністів Олександр та Олексій Байєри на власні кошти відкривають у Полтаві перше приватне семикласне комерційне училище. Це був привілейований заклад для людей, що мали гроші. У 1917 році у приміщенні замість училища відкрили школу №4, у якій навчалися діти з бідних родин, вихованці єврейського дитячого будинку та діти, які жили на вулиці Шолом Алейхема. У школі працювали деревообробна та слюсарна майстерні. Через 10 років в цьому будинку за клопотанням єврейської громади відкрили єврейську середню школу, єдину у Полтаві. Та з кожним роком школа не розвивалася, а скорочувалася й у 1937 році припинила своє існування. На її місці запрацювала російська школа, яка налічувала близько 600 дітей.   У роки нацистської окупації приміщення перетворили на казарми й стайні, а шкільний двір був заповнений військовою технікою. 23 вересня 1943 року, відступаючи, гітлерівські війська підпалили школу. Батьки та вчителі згодом почали відновлювати будівлю своїми силами й уже через три тижні почалися уроки. До першого класу брали дітей не тільки 7-8 років, а й 10-12, бо багато хто з них під час війни у школі не навчався. До 6-7 класів ішли ті, хто протягом окупації або працювали на заводах, або чистили взуття на вулицях, або торгували папіросами.  З 1968 по 1971 роки через аварійність школу закрили на капітальний ремонт. За цей час над історичною двоповерховою частиною добудували третій поверх, а до фасаду прибудували триповерховий корпус для їдальні, актової та спортивної зал. Центральний вхід перенесли з вулиці Шевченка на Стрітенську. У такому вигляді будівля збереглася до наших днів.

Будинок Вілкомірського (вул. Шевченка, 44)

Цей двоповерховий будинок зʼявився на вулиці Шевченка наприкінці ХІХ століття. Він належав купцю Іоселю Вілкомірському, який торгував золотими, срібними, діамантовими прикрасами, іконами та іншим церковним начинням. Вілкомірський мав магазин по вул. Олександрівській (нині Соборності), у будинку Варшавського. А ще Іоселю належало виробництво та магазин з продажу фарби по вул. Іванівській (нині Гоголя), палітурна майстерня та магазин шпалер.  Що сталося далі з Вілкомірським – невідомо, але у будинку на Шевченка, 44, що йому до того належав, у 1903 році квартири здавали в оренду.  Під час Другої світової будинок частково зруйнували, а коли відбудовували – первісний стан дещо змінили. Після відновлення у будівлі до 2002 року розміщувалося підприємство «Полтавалегмаш». Потім підприємство збанкрутувало й обладнання демонтували, а всі приміщення переробили під торгівельні.   

***

Ми розповіли про кілька будинків, які ви точно бачили у своєму житті хоча б раз, але скоріше за все, ваше око так звикло до них, що навряд чи ви приділяли їм увагу, аби роздивитися.  Тож наступного разу, коли ви обиратимете, як краще обійти вулицю Шевченка, що перенасичена торгівельними ятками та автівками, згадайте, що на ній теж можна побачити багато історичних цікавинок. Якщо дивитися, авжеж.